Це завжди трошки бентежне відчуття, як перед першим побаченням, – коли твоя книжка перетинає кордон іншої культури, “перевдягаючись” в іншу мову, а значить, і в плоть іншої традиції. Наче відпускаєш свою дитину самостійно жити на емі∂рації, розуміючи, що ніякі супровідні слова їй услід уже нічим не зарадять і нічого не допоможуть: “іже писах – писах”. Проте в даному випадку авторка має ще й додаткові приводи хвилюватися за долю свого “дитяти”.

Справа в тому, що Персія в українській свідомості – реальність, мабуть, не стільки географічна чи історико-політична, скільки, насамперед, міфологічна: країна казок, де над відважними героями й мудрими царівнами (останні в дитинстві мені особливо подобались – український, як і загалом європейський, фольклор зазвичай відмовляє жінці такого компліментарного поєднання мудрости й царственности!) донині ширяють прекрасні пері, оберігаючи від підступів якого-небудь лихого дева. А крім того (це вже для дорослих!) - батьківщина одної з найстародавніших і найцікавіших в історії людства релігій, яка багато в чому визначила зміст і юдаїзму, і християнства, й ісламу, - і лишила по собі сліпучий, мов хвіст комети, вогняний слід у культурі Європи, розсипавшись, з одного боку, жаром єретицьких багать, з другого - тисячами несамовитої краси ле∂енд, переказів, апокрифів, якими й донині живиться література (відгомін цієї невгавної битви Світла з Тьмою, Ормузда з Аріманом присутній і в літературі українській, від середньовіччя аж по 20-те століття включно). Увіходити в цю загадкову реальність зі своєю “Казкою…”, де головним персонажем врешті-решт виявляється той-таки Аріман, дарма що переряджений по-християнському й по-українському, - випробування для мене з розряду майже містичних: ніби наважуєшся вступати в діалог не з самим лише іранським читачем, своїм сучасником, а – через нього і крізь нього – з цілою багатовіковою товщею таких глибоко залеглих шарів культурної пам’яті, які й самому читачеві можуть хіба тільки в снах нагадувати про себе (зрештою, чи ж не всі ми в цьому світі посередники, несвідомі носії невбитого ∂енного коду погаслих традицій і завмерлих вірувань?). Так що для мене це не просто - ще один переклад на ще одну іноземну мову. Як, утім, і сама “Казка…” – не просто одна з написаних мною книжок…

Але про все по порядку.

Народну казку про вбивство сестри сестрою й калиновий кущ на могилі, який, коли з нього випадково вирізано сопілку, заговорив голосом убитої, викриваючи вбійницю, кожен українець знає з дитинства. Я не вивчала спеціально цього питання, але, припускаю, такі фантастично-кримінальні історії, покликані довести, що вчинений злочин рано чи пізно виходить на яв, бо проти вбивці, в разі за свідків не стане людей, повстане свідчити сама природа (місяць на небі, журавлі, річковий очерет, тощо), знайдуться, якщо гарненько попошукати, в фольклорі кожного народу. З цього погляду українська сопілка, що квилить дівочим голосом, нічим не різниться від біблійного “каміння, що волає до неба”: це фольклор із тих часів, коли марно пролита кров ще сприймалася порушенням не лише людського, а вселенського, космічного закону – злочином проти світобудови. За минуле століття наша цивілізація, боюсь, безнадійно позбулася подібної чутливости, а нав’язливо множені масовою культурою калюжі екранної крови остаточно збили бідному гомо сапієнсові колишній бар’єр містичного жаху перед кровопролиттям як перед чимось протиприродним і богозневажним. Тільки в зовсім маленьких дітей цей бар’єр іще зберігається: роз”юшивши собі носа чи коліно, карапуз кидається до мами з криком не болю, а радше інстинктивного, первісного людського страху на вид витікаючої з тіла крови як чогось неподобного: так НЕ ПОВИННО бути! (як співається в українській народній пісні, “кров людська – не водиця, проливати не годиться”…). Одначе під брутальним натиском телебачення цей непомильний інстинкт, із якого виросли всі табу на вбивство, всі очисні військові ритуали й навіть, почасти, сама релігійна ідея відплати й спокути, дуже швидко скоцюрблюється й зачахає, - і вже семилітки весело розстрілюють на моніторах комп’ютерів людські фігурки, тішачись, коли ті, поцілені, починають спливати кричущо яскравою червінькою… Фольклор був мудріший - він прищеплював маленькій людині відчуття трагічности буття: те відчуття, з якого починається всяка культура і без якого вона приречена на загибель.

Добре пам’ятаю своє дитяче потрясіння “Калиновою сопілкою”: приголомшувала сама ота оповідна буденність зачину, цілковита сюжетна невиправданість убивства - отак собі найзвичайнісінько пішли сестри по ягоди, а на зворотньому шляху одна другу взяла та й зарізала… Зло зненацька вихоплювалося з-під погідного, гладенького плину життя - так, ніби цілий час таїлося в його глибині, готове щомиті вискочити на поверхню, вивернувши назовні страхітливою, непередбачувано грізною стороною весь звичний порядок речей (прийом, яким у 20-му столітті хто лиш не послуговувався, від Кафки до Гічкока!). Зло могло ховатися під диваном - у ванній кімнаті, поки там не ввімкнуть світло, - у комірчині для іграшок, поки вона стоїть зачинена (розуміється, в чотири роки ще заскладно уявити, що найбільше його ховається в людських помислах і що саме там і є найтемніше та найрідше провітрюване місце на землі!). “Калинова сопілка” була саме про це – про приховану повсюдність зла. Про його, страх вимовити, онтологічний характер. Про те, що воно не потребує для своєї появи жодних рацій, підстав, мотивів, усправедливлень, - воно є просто тому, що є. Що так улаштовано світ. І з цим треба якось жити.

Щоб упоратися з цим конкретним сюжетом, мені знадобилося ще тридцять п’ять років. “Казка про калинову сопілку” писалася як спроба дорослої жінки відповісти на те давнє, так на півжиття й полишене відкритим, запитання маленької дівчинки: чому? Чому сестра вбила сестру - щО могло, ні, щО МУСИЛО відбутися перед тим між ними такого, що не ввійшло в текст народної казки, винеслося безіменними середньовічними оповідачами “за дужки”, обтявши її до своєрідного судового постскриптума - епізоду з кримінальної хроніки тих часів, коли новини ще ширилися без газет і телебачення, з уст в уста? (В деяких записаних версіях казка навіть закінчується стратою вбивці – бабину дочку прив’язують до кінського хвоста і пускають у чисте поле: фінал, у якому явно бринить нотка задоволення з такого переконливого торжества права й справедливости…). За всіма сюжетними недомовками (і чому це одна дочка “дідова”, а друга “бабина” – чи сестри були насправді нерідні, зведенята? Чи, може, тут радше за Фройдом – татова й мамина улюблениці відповідно?..) тьмяно проблимувала кривавими відсвітами, як при погляді на вогонь крізь вічко старовинного персня, якась жаска, заворожлива тайна - невід’ємна прикмета всякої літературно визначної історії [NB: Катрусю, тут і далі мається на увазі те, що по-англійському зветься story. – О.З.], бо ж тільки ті з них і лишаються жити в віках, котрі породжують у слухача-читача більше запитань, аніж відповідей, спонукаючи вже самостійно здогадуватися, домислювати, добудовувати навмисне полишені зяяти сюжетні діри (Євангеліє, наприклад, якщо розглядати його не як сакральний, а як літературний текст, - це насамперед геніальна історія, яка потрапляє дати біографію й подвиг героя настільки скупо-пунктирно, з такою неймовірною і так вдало розставленою кількістю лакун-недомовок, що інтерпретатори за дві тисячі років так і не спромоглися позачиняти й позамазувати наглухо всіх отворів, - протяги численних “чому?” й далі дмуть із тексту звідусюди, наново розпалюючи уяву нових і нових поколінь). Одначе таємниця полягала не тільки в літературних прийомах. У ході писання в мені дедалі зростала підозра (яка врешті перетворилася на тверду певність!), що за дитячою казкою (чи, все-таки, – переказом?) про сестровбивство ховається якась реальна трагедія, загублена в темряві століть. Хтось до мене звідти озивався - хтось, чия життєва драма так і лишилась нікому не відомою, і тепер той хтось достукувався в мої сни й колобродив як навіжений у комп’ютерних програмах (Word з місяця в місяць незбагненним чином уперто відновлював витерті шматки чорнового тексту, проти чого були безсилі всі фахові програмісти!), - упоминаючись свого права, не передбаченого в жодній конституції світу, а проте невідмінного, відколи світ стоїть: права людини на власну історію.

Саме за цим правом люди рвуться потрапити на телевізійні ток-шоу з сенсаційними розповідями про свої інтимні пригоди, пишуть на старість літ не потрібні нікому мемуари, після літературного вечора запобігливо ловлять письменника за рукав, обіцяючи подарувати з свого життя “надзвичайний сюжет”, і ще яких тільки дурниць не коять, наражаючи себе на посміхи й нерозуміння - і все те стійко витримуючи! – бо керує ними незагоджена потреба упевнитися в тому, що прожите ними життя має сенс – принаймні настільки, щоб варто було про нього розповідати (переказування уже само по собі є визнанням значущости!). У суспільствах релігійних ця потреба задовольнялася куди простіше – досить було висповідатися духовникові. Коли в перській казці падишах велить чужоземцеві: “Розповідай мені свою історію, але тільки те, що трапилося з тобою, а коли розповідатимеш почуте від інших або вичитане, то накажу стяти тобі голову”, - він насправді обдаровує приблуду воістину королівським привілеєм, про який абсолютній більшості смертних зостається іно мріяти. В сучасній цивілізації таку царственну владу – наділяти людей історіями (хай навіть чужими - то вже вольному воля, впізнавати в чужій свою!) - посідає тільки література. Проблема в тому, як цією владою не зловжити - як донести історію чийогось життя в її таки ВЛАСНОМУ, первісно-чистому, правдивому вигляді, не перекрутивши й не закаламутивши її нічим чужим, фальшивим, “вичитаним або почутим від інших”, - особливо беручи під увагу, що за це останнє голів більше не стинають, літературно освічені падишахи з вимогливим (хай і, гм, трохи понад міру…) смаком давно перевелися, - і відповідальність за сказане слово ти несеш уже єдино перед власним сумлінням.

Але чи можливо взагалі правдиво розказати чиюсь історію? Як публічна особа, роками на всі лади скубана й патрана національними мас-медіа, я з власного досвіду добре знаю, що таке “оптика прилюдности”: потрапляючи в масовий обіг, інформація навіть про сучасників – про живих людей, теоретично, здавалось би, цілком спроможних себе захистити, потвердити чи спростувати все про них мовлене-писане, - неминуче підпадає законам викривлення, так що кожен, про кого пишуть і говорять, по якімсь часі виявляється обліпленим густими потоками брехні, - і нема на те ради. Що вже казати про небіжчиків! А тим більше про тих, про кого не збереглося жодних документальних відомостей, жодної, так-таки жоднісінької достеменної матеріальної зачіпки, бодай би хоч запису в якійсь старовинній судовій книзі, - лише глухий відгомін темного переказу, як придавлений стогін крізь товщу століть: відламана скалка чиєїсь розбитої історії, як коштовної посудини з археологічного розкопу…

Фольклор, а надто наш український, мене незмінно гіпнотизує й притягує саме цим – нерозбірливим, уривчастим гулом безіменних людських голосів, наче криками потопельників десь далеко в морі під час шторму, до яких дослухаєшся з берега, виловлюючи - фразу, рядок, деталь, - і от за нею враз спалахує в усій сліпучій повносилості чиєсь давно проминуле життя, ніби світло згаслої зірки на тебе падає, - ефект заворожливий, ні з чим не зрівняти!.. У випадку “Калинової сопілки” світло було тяжке, темно-багряне (і весь асоціативний ряд образів про те волав: висипані з кошика роздавлені суниці – кров – калинові кетяги на кущі…): тут було вбивство, передісторію якого масова свідомість середньовіччя - безписьменна, з уст в уста формована опінія архаїчної й строго ре∂ламентованої сільської громади - легкомисно викреслила, викинула з поля зору як щось, не варте своєї уваги, - а може, просто неприступне їй?.. Була історія гріха, який залишився без сповіді. Була страшна – найстрашніша з усіх мислимих, – ні з ким не розділена пекуча, чорна самотність жіночої душі, що летить у безодню злочинства, - це ж з якої такої розпуки, якою мукою ненависти туди вкинута?.. І ця душа просила – ні, не розгрішення: розуміння. Просила, щоб її нарешті почули. Просила, іншими словами, - власної історії: тої, в якій їй колись була відмовила усна традиція.

Десь на задньому плані переможно реготав над своєю жертвою Аріман. (Як кажуть богослови - у диявола також є свої мученики…) І це вже мені й геть не подобалося – це вимагало взятися за перо куди настійніше, аніж відрухова письменницька потреба доказати кимось колись недоказане.

Так що, повторюю, не в самій лиш казці була тут справа.

Є для мене щось глибоко символічне в тому, що перший вихід цієї повісти за межі слов’янського ареалу (досі вона перекладалася тільки слов’янськими мовами) відбувається саме в Персії. Відомо, що книжки також мають свою долю – а значить, і свою власну історію, яка аж ніяк не закінчується з їхнім написанням. Але цій, подальшій історії “Казки…” я вже – на жаль чи на щастя – не співавтор: рухаючись по світу, книжка сама “вибирає” собі помічників – як вибрала “Kазка…” перекладачку Катерину Криконюк, як, маю надію, вибере собі серед перських читачів ще багатьох із чулим вухом і прозорою для світла згаслих зірок душею. Авторові ж зостається тільки відступитися, пробурмотівши одвічне виправдальне: іже писах – писах… І стежити зоддалеки, як розквітатиме український калиновий кущ у перському саду казок мого дитинства – тому самому, повному дивних квітів, і водограїв, і птахів, що розмовляють людськими голосами, по якому прогулюється найсправедливіший у світі падишах, чекаючи від чужоземців виключно правдивих історій…

Дуже хочеться вірити, що калиновий кущ там прийметься.