Коли видавець запропонував мені перевидати, через двадцять років після її написання, «Книгу Буття…» - мій, фактично, прозовий дебют, як не рахувати студентських новелок, - я, мушу зізнатися, була щиро заскочена. Від часу першої й останньої публікації цієї речі (1989 р., в харківському журналі «Прапор», який тоді ще навіть не перейменувався був на «Березіль») я її не те що не перечитувала, а геть і розгорнути не важилася, запхавши журнал із публікацією кудись на дно найнедосяжнішої шухляди. Все-таки писалася «Книга Буття…» ще в докомп’ютерну добу (про існування комп’ютерів ми в тодішньому СРСР, правда, краєм вуха чули, але вкрай приблизно собі уявляли, що воно таке, а про інтернет іще, певно, не чув і Біл ¢ейтс!), буквально на цієї самої доби порозі, - і зараз по тому, як повість було видрукувано, нова доба й ринула у вікна й двері, зносячи все на своєму шляху та міняючи обличчя цивілізації, здавалось, настільки радикально, що перечитувати оту свою дівчачу “спробу антиутопії” з усіма її “науково-фантастичними” гіпотезами мені просто не ставало духу: думалося, що в світлі “нового дня” вони виглядатимуть наївними, наче літальні апарати Жюля Верна… Тим більший був мій подив, коли все виявилося “зовсім не так, і навіть навпаки”. Перечитавши свою першу повість “двадцять років потому”, я з подивом побачила, що ні в чому тоді не помилилася. І схотілося додати: на жаль…

Ні, розуміється, було б лицемірством твердити, ніби моєму авторському самолюбству так-таки нітрохи й не полестила несподівана “технологічна” прозірливість тої 28-літньої “молодої поетеси” (бо я тоді була “молода поетеса”, і в ту “шухлядку” мене вже були вклали так щільно, що «Книги Буття…» публічна опінія, коли не помиляюся, й не завважила, - як узагалі не особливо завважувала моєї прози, аж до появи «Польових досліджень з українського сексу», - а після них перестала завважувати уже все інше…). Якому ж письменникові не любо приміряти тогу Кассандри й через двадцять років зі скромною гідністю похитати головою – а бачите, я ж казала!.. Але, гадаю, й сама Кассандра (принаймні в версіях двох найвидатніших жінок, що про неї писали, - Лесі Українки й Крісти Вольф), якби їй запропонували вибирати – загибель Трої чи власне пророцьке фіаско, - радо пожертвувала б своєю професійною репутацією, щоб тільки Троя жила. От і я відчуваю над «Книгою Буття…» щось подібне.

Такої Цивілізації, як описана тут, я не хочу. І не моя вина, що вона розвивається за підозріло подібним до накиданого тут сценарієм - що «комп’ютери втрачають пам’ять», а кордони між поколіннями ще хіба тільки не патрулюються військовою охороною. «Книга Буття…» писалася, так би мовити, в “Посіллі Молодих”. Нині, коли я сама перейшла в “Посілля Середульших”, я дивлюся на ті фантазії, виписані невправною рукою “молодої поетеси” зразка 1988 р., з дещо відстороненою меланхолією: мені видно в них зародки незліченнних пізніших своїх тем і мотивів, видно, звідки “єсть пішла” (і по якій вигинистій кривій!) і «Я, Мілена», і «Казка про калинову сопілку», і багато чого іншого, аж до дня сьогоднішнього включно… Читача такі “еволюційні зв’язки”, як правило, не обходять – кожна книжка читається “дискретно”, “тепер і тут”, незалежно від того, коли була написана. Але, може, таки варто нам нагадувати собі, при кожній нагоді, що живемо-то ми аж ніяк не “дискретно”, і що все нове насправді, як запевняли древні, - то тільки добре забуте старе?..

“Докомп’ютерна” антиутопія, яка через двадцять років публікується без жодних редакційних змін, - то ще один поданий знак через “міжпоколіннєвий кордон”, що насправді ніякого кордону не існує - дорога вільна… Звісно, для тих, хто взагалі шукає дороги. Принаймні так я розумію замір видавництва «Факт» дати цій повісті нове життя. Думаю, більше ніяких авторських коментарів вона не потребує.