Оксана ЗАБУЖКО
ТЕМА З ВАРІЯЦІЯМИ
на дві теледії, з трьома інтерлюдіями та епілогом
(Примітка: між першою й другою теледіями минає 25 років).
З усіх винаходів людства я, після знарядь убивства, найдужче не люблю телевізор. А проте так вийшло, що саме йому завдячую два найважливіші, просто-таки епіграматичні – кожен для своєї доби – сюжети, пов’язані з розумінням того, що таке свобода. Точніше – що таке її відсутність.
ВІДСТУП ПЕРШИЙ - ФІЛОСОФСЬКИЙ: єдиний спосіб зрозуміти, що таке свобода, - це і є оцінити міру її відсутности: в різних соціумах ця міра буває різною й коливається в досить широкому діапазоні, одначе нуля не сягає ніколи. Простіше сказавши – абсолютної свободи не буває, так само як абсолютного світла. Але, але… Кінець відступу.
СЮЖЕТ ПЕРШИЙ, місце дії – країна під назвою СССР, час дії - кінець 1970-х. Датую виключно по тому, якою пам’ятаю себе – дівчинкою-школяркою, вихованою в загальноінтеліґентському, “кухонно-трьопному” дусі іронічної відрази до блювотної реальности тодішнього геронтологічного соціалізму, але ще не знайомою з тим, що та реальність може становити якусь конкретну загрозу для тебе особисто. Історик, якщо схоче, зможе датувати час дії й точніше – саме клекотіла чергова пропаґандистська кампанія: в тій-бо добі чи не кожне кремлівське засідання мало на меті приписати велетенській країні всім миром, від малого до старого, притьмом вирушати на боротьбу чи то “за щось” (за високу якість продукції, за розрядку міжнародного напруження, за звільнення з тюрми Луїса Корвалана, за дружбу з американською дівчинкою Самантою Сміт і т.д.), чи то “з чимось”, у цьому випадку - з “літунами”: так звано людей, які часто міняють місце роботи, що було визнано негідним “морального облика строителя коммунизма”. Отож у програмі “Время” – щовечірньому всенародному політінструктажі, як жити й за що (або з чим) боротися, - і було навіч продемонстровано трудящим позитивний взірець для наслідування: загальним планом – гудячий заводський цех, переднім - позбавлений віку й індивідуальности пролетар, який, утупившись в одну точку, безвиразно тягнув з екрана:
- На етіх одінадцаті станках я работаю уже дєвятнадцать лєт…
Справжній жах (не переляк, а жах: різниця – як між СНІДом і нежиттю!) людина переживає щонайбільше кілька разів на віку; зі мною тоді це трапилося вперше. Я ніби водномить навіч угледіла все життя телеекранного пролетаря: дев’ятнадцять років - довше, ніж я живу на світі! - день у день о тій самій годині цей чоловік прокидається вранці в тій самій типовій квартирі (стіл, ліжко, холодильник, навіть радіоточка – все на тих самих місцях, заздалегідь визначених типовим проектом), з’їдає свої крохмалеві сосиски, виходить із дому, сідає в той самий автобус, їде тим самим маршрутом, виходить на тій самій зупинці, заходить у ту саму заводську браму й стає до тих самих одинадцяти станків – до кінця робочого дня… О шостій вечора знову сідає в той самий автобус, виходить на тій самій зупинці, вистоює в тому самому гастрономі свою чергу по бухінець хліба й крохмалеві сосиски, вертається в ту саму квартиру, їсть, дивиться телевізор (програму “Время” й “кіно”) – і лягає спати…
І так - дев’ятнадцять років.
Господи, спаси й помилуй!..
Довічне ув’язнення – без будь-яких перспектив на звільнення. Взірцеве життя “простої радянської людини”, в якому єдине, що ти можеш змінити, – це оті “одинадцять станків”: на інші одинадцять, в іншому цеху й за іншим автобусним маршрутом, - і держава з усім своїм пропаґандистським апаратом, з міліцією, “армією й флотом” зараз інтенсивно працює якраз над тим, щоб одібрати в тебе й цю останню - хоч яку мікроскопічну - продухвинку свободи…
Звіданий тоді мною жах – до фізичної задухи – мав не саму тільки екзистенційну природу. Кажучи словами поетеси, “це вже було ні зайчиком, ні вовком” – читай, ні анекдотами про Брежнєва, ні пошепки переказаними вістками про арешти людей, яких знали знайомі батьків: це було майбутнє, яке ця країна готувала мені,підліткові, незалежно від того, до якого вузу я вступлю і на як вдалу роботу потім улаштуюся, - в будь-якому випадку на мене чекатимуть все ті самі “одінадцать станков”, хіба в дещо злагідненій версії. Колія, з якої не виборсаєшся. Фатум у бюрократичній формі: прописка (спробуй зміни!), трудова книжка (геть “літунів”!), характеристика з попереднього місця роботи, підшита до особової справи (Великий Брат стежить за тобою!), - все, як важкі свинцеві цвяхи, що ними намертво пришпилюється до місця живий метелик: не тріпнешся. Твоє життя визначається не тобою. Та, властиво, воно вже визначене, від моменту твого народження – до найменших дрібниць, включно до того, щО тобі любити, які книжки читати (ті, що є в бібліотеці у відкритому доступі), які фільми дивитися (ті, що показують по телевізору) і яку носити одежу (ту, що є в магазинах). Ти ще не починала жити, а тебе вже “пришпилили”, і виходу з цієї ситуації нема, окрім як “униз”: із великої тюрми – в меншу, із “хрущовки” – в камеру з заґратованими вікнами…
Мій тодішній стан, у висліді цього “моменту соціального прозріння”, можна приблизно віддати хіба що куди пізнішими, через кільканадцять років по тому написаними рядками: “Кожну кару прийму як розраду – /Тільки, сили небесні, не це!..” (Я й досі вважаю, що нема нічого страшнішого за ось таке несамовладне, за накинутим тобі сценарієм відбуте життя – по-шевченківськи мовлячи, “нежитіє”.)
На щастя, історія, яка нерідко виступає псевдонімом отих самих небесних сил, ощадила мені цього приділу. В рік, коли я стартувала з університетської лави в “дорослий” світ, почалася “перестройка” – а невдовзі й ціла “велика зона”, країна з назвою на чотири букви, припинила своє існування.
Ф-фу…
ВІДСТУП ДРУГИЙ – ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧИЙ: ще студенткою тихцем пописуючи прозу, на останньому курсі замахнулась я була на роман із сучасного життя - та небавом і покинула, назавжди поховавши в шухляду скирту розрізнених сцен та епізодів. Останній запис у товстому зошиті пояснює причину моєї, пишно висловлюючись, творчої поразки: мені забракло героя – того правдивого романного героя, сутнісною ознакою якого, за М.Бахтіним, є хронотопічність, тобто право на свободу вибору топосів власної судьби в історичному часі. Тимчасом єдиний “топос”, в якому існували мої сучасники, вимірювався вирваним у держави квадратним метражем жилплощі, і всі знані мені “дольові сценарії” протікали в багаторічній - а не раз і довічній! - війні за його розширення. Драм тут було донесхочу – фіктивні й нефіктивні шлюби, укладені задля здобуття київської прописки, і шлюби розірвані, яких, проте, в силу тої самої прописки ніяк не можна було розокремити в просторі, так що колишні подружжя роками мусили товктися в тих самих чотирьох стінах, проклинаючи той день і час і те де; окрему підгрупу становили драми на ґрунті вимушеного співжиття в одному малогабаритному “топосі” двох, а то й трьох різнопоколіннєвих родин - і так до нескінченности… Цілий клопіт, одначе, полягав на тому, що жодна з цих драм, ба й трагедій (бо траплялися й самогубства, інфаркти тощо), ні в який спосіб не могла засвітити героїв ізсередини, як особистостей, з тої простої причини, що ніхто тут нічого не вибирав – їхні життєві перипетії не були наслідком власного вольового акту, вільного вчинку, в якому виявляється характер, а тільки виснажливої й монотонної боротьби за виживання, в якій, як завжди і в усьому, були свої щасливчики й невдахи, а от героїв – героїв не було. За визначенням. Ну бо як же може з’явитися герой там, де нема свободи вибору? На якому такому “топосі” він, сердешний, себе покаже?..
Або, як записала я тоді в товстому зошиті (страшенно пишаючись із свого відкриття!), - «як може існувати роман у країні, де є міліцейська прописка?»
І нижче – вже й геть “дисидентське”: «Радянський роман – оксиморон, те саме, що “гарячий лід”».
Доти я, з усім приналежним юним запалом, щиро була вважала, що нестерпна, щелеповивертальна фальшивість соцреалістичного роману, всіх отих “Твоїх зір” та “Розгонів” із неіснуючими в природі українськими (sic!) дипломатами та нерозрізняльно-пустослівно-велемовними академіками-журналістами-партпрацівниками, пояснюється насамперед бездарністю авторів. Виявилося складніше. (Зрештою, сьогодні, після опублікування “Щоденників” О.Гончара, неважко впевнитися, що за Божим, сказати б, задумом його все ж було закроєно на несогіршого письменника, та й із “брухтовика” П.Загребельного, за іншої літературної кон’юнктури, міг би, напевно, вийти такий собі український Ян Флемінг…) Біда цього покоління, серед усього іншого, - тобто, полишаючи на боці всю навислу над ним ідеологічну цензуру, про яку вже так багато написано, і не менш убивчу для літератури цензуру мовну, про яку чомусь написано не так уже й багато, - полягала, не в останню чергу, ще й у тому, що для художнього освоєння йому було “нарізано”, як колгоспникові присадибних шість соток, не просто тематично обтяту, а принципово “анти-романну” реальність - ту, в якій герой був наперед біографічно внерухомлений і виграти чи програти міг хіба що в битві за прописку…
Прикметно, до речі, що найталановитіший наш прозаїк 1970-х – Григір Тютюнник – у єдиній своїй спробі сучасного епічного полотна, повісті “День мій суботній”, вперся, як у глухий кут, акурат у цей “прописковий” конфлікт – і порятував свого героя як героя,в бахтінському сенсі, тим, що накинув йому цілком на той час громадянськи самогубче, зате безсумнівно вільне й суверенне, характером і долею обумовлене рішення - вийти з гри. В перекладі на мову практичних дій - покинути все й виїхати з Києва: куди, залишається в повісті неясним – нібито кудись “на село”(?), на безвість. Натяжка, недомовка… “Договорив” Г. Тютюнник уже не на письмі – невдовзі по тому вчинивши самогубство вже не громадянське, а таки остаточне й безповоротне: акт, що за умов творчої несвободи завжди набуває у виконанні письменника також і естетичного значення. Крайній, розпачливий жест вільного вибору, підстановка себе – тілом – на місце незреалізованого героя. Самогубство як текст.
Як по-справжньому чесна – до кінця, без огинань і заникувань - відповідь на питання: як можливий радянський роман? А ось тільки так і можливий…
Єдино лиш історичний жанр і давав був підрадянській романістиці трохи шансу – там принаймні можна було пустити героя попастись “на волі” в умовних, спеціально з цією метою виставлених декораціях, не надто турбуючись їх історичною достеменністю (приміром, Маруся Чурай у Ліни Костенко демонструє ту приголомшливу необізнаність із найелементарнішими засадами християнського віровизнання, котрою за всю новочасну історію відзначалося хіба лиш покоління авторки, - але кого з тодішніх читачів роману обходила психологія якоїсь там людини XVII-того століття?! Читали ж, як палімпсеста, крізь рядки: не “про Марусю” – “про нас”!). Поза таким “езопівським” жанром, іншого роману та доба по собі не зоставила, і новим поколінням доведеться в майбутньому реконструювати її Zeitgeisst не за красним письменством, а таки за документами: спогадами, листами, щоденниковими записами, - ну, й за архівами таємної поліції, звичайно: котрі на той час іще заціліють (якщо заціліють!).
Тому що роман, abdefinitio, є дитя свободи – породження громадянського суспільства.
Кінець відступу.
А тепер знову ввімкнемо телевізор – із обіцяною перервою в чверть століття.
СЮЖЕТ ДРУГИЙ, місце дії – Україна, час дії – весна 2003-го. На екрані програма Юрія Макарова “Документ” – розмова точиться про початок Другої світової війни, про її, страх вимовити, “український рахунок” (от вони, радісно думаєш собі, плоди свободи слова, не забарилися: ще ж заледве 62 роки минуло звідтоді, ще ж не всі учасники подій і перемерли – а ми вже, бач, потихеньку відкашлюємось, щоб озвучити вголос сувору історичну правду!). Ведучий настирливо, немов на спіритичному сеансі – вочевидь натхненний духами Сартра, Камю та газети “Combat”, - домагається від бесідників відповіді на тодішнє “прокляте питання” паризької інтеліґенції, котре “на нашому, на данському” ґрунті так і звучить, як механічний переклад з французької: чи була в українців у 1941-му році свобода вибору?.. Оскільки ж у студії сидять не нащадки “абсурдних бунтарів” Латинського кварталу, котрі ото так плідно були філософствували про моральну свободу під окупацією (“мне бы ваши заботы, господин учитель…”), а таки діти і внуки українців 1941-го, то питання, зрозуміло, зостається без відповіді – всі запрошені інтелектуали, незалежно від політичних симпатій та ідеологічних орієнтацій, дружно тупіють, мов не розуміючи зв’язку слів у реченні. Свобода? Вибору? В українців? Це, ніби, між чим і чим – між молотом і ковадлом?.. Між одним тоталітаризмом і другим? Чи, може, між трьома варіантами передсмертних вигуків – “За родіну, за Сталіна!”, “Хайль Гітлер!” або “Слава Україні!”? Так кінець же все’дно той самий… Всі невиразно відчувають, що “вибір” виходить якийсь сумнівний і на “екзистенційний” не тягне; категоріальний апарат європейської етики крекче, рипить і зашкалює, мов кишеньковий дозиметр на Чорнобильській АЕС, і навіть академік-філософ не вміє собі з цим порадити й сідає маком, як салабон-першокурсник… Все, пора, пацани, кончать базар.
І тут власне отакий пацан-першокурсник із публіки й бере слово – спокійно і як щось самозрозуміле пояснюючи зібраним на студійному майданчику “доцентам с кандідатамі”, що (“шо”) “прі чьом здєсь какіє-то ідєї, незалежність і національниє інтєрєси”, коли “люді всєгда стрємятца к спокойному существованію, к тому, шоби вижить і вирастіть дєтєй, а прі какой власті ето будєт, ето уже нє імєєт значєнія…” (передаю не стенографічно, але, що називається, близько до тексту). На цій життєствердній ноті від “воксу популі” дискусія й закривається – як писав Пушкін, “слово найдено”, і всі, треба розуміти, зітхають із полегкістю – і ті, хто в студії, й ті, хто перед екраном. І розходяться по своїх квартирах і далі реалізовувати так точно окреслену “Молодою Україною-2003” програму – “виживать” і “растіть дєтєй”… Правильно, що ж тут скажеш. Аби тільки війни не було…
Як там було в Лесі Українки?.. «Радій, Кассандро, - ти перемогла!»? А Кассандра у відповідь рішуче хитає головою: «Ти переміг. Ти вбив мене сим словом».
(Чим він її “вбив”? А тим, що серед пожару Трої жрецеві Гелену по-справжньому пече тільки одне – хто з них, двох ідеологічних конкурентів, виявився прозірливішим: кому належиться вінок визнання… “Національниє інтєрєси” він так само в гробу бачив, як і абсолютна більшість сучасного українського політістеблішменту, - вони не становлять для нього тої особистісної, сенсобуттєвої цінності, якою є комфорт і почесті.
Культурософський діагноз “Кассандри” виявився прогностично точним – на ціле наступне століття: з усіх пожарів, усіх історичних катаклізмів ХХ-го віку “переможцем”, справді, вийде Гелен – просто тому, що зуміє вижити, за законами, сказати б, соціальної біології: “коливаючись із лінією партії”, мімікруючи відповідно до зміни обставин, при всіх популяційних катастрофах віднаходячи для себе певну екологічну нішу, здатну забезпечити йому його прожитковий мінімум комфорту й почестей, - “а прі какой власті, ето уже нє імєєт значєнія…”
Гелен “виживабельний” саме коштом заниженого порогу цінностей: він не обстоює нічого, крім власного благополуччя, йому не залежить на тому, щоб у будь-чому змінювати довколишній світ, - тільки якнайкомфортніше вписатися в статус-кво. Тому при всіх скільки-небудь масштабних соціальних збуреннях він, легкий і не обтяжений, на відміну від Кассандри, системою таких тяжко енергозатратних для душі ідеальних мотивацій: коли “на тім стою, й по-іншому не можу”, - завжди проскакуватиме крізь сито – чи то пак, згідно з прислів’ям, “між крапельками”. Воістину, в лиху годину таки блаженні вбогі духом – ті, хто не нажив ніякого духовного майна…
Але горе тому краєві, де врядувати зостануться - самі Гелени...)
Цілком безмисно, і навіть не підозрюючи в своїй наївній розумовій незайманості, що може бути якось інакше, хлопчина з телеекрана вголос озвучив не більше й не менше, як повну й остаточну перемогу в нашій країні класичного, достоту тобі за Ф. Фанноном, за хрестоматіями з теорії колоніалізму, рабського менталітету. Не знаю, як щодо інтелектуалів на студійному майданчику, а мене своїм словом він таки “вбив” – зокрема й тому, що те слово виявилось підсумковим. І ніхто з зібраних у студії не заперечив йому, що його антропологічні висновки, м’яко кажучи, не зовсім коректні.
Що “всєгда” й за всяких обставин прагнуть до того, аби вижити й виростити потомство, якраз не люди, а тварини, і це відкриття зробив іще Дарвін. Що, взятий на озброєння й послідовно переведений у життя в людському соціумі, цей принцип у кінцевому підсумку обертається не просто оскотиненням, а такою макаброю, з якою тваринний світ уже не витримує й порівняння: саме так виникло гулагівське “умри ти сьогодні, а я завтра”.
Що акурат цим принципом керувалися ті українці, котрі йшли на службу спершу в енкаведистські сексоти, а відтак у німецьку поліцію, і ті євреї, які в складі освєнцімських “тодескоманд” гнали своїх братів і сестер до крематорію, і ті німці, які спочатку розстрілювали жінок і дітей, а потім щиро і в добрій вірі пояснювали міжнародному трибуналові, що вони тільки виконували наказ, як і належить солдатам (а що, самі мали йти під кулю, чи як? Люди ж бо “всєгда стрємятца к тому, шоби вижить”…)
І що дійсно-таки “всєгда” (так!), скрізь і всюди, і навіть на дні найчорнішого пекла, були й інші – ті, хто відмовлявся улягати законам біологічного виживання й розмноження на користь таких зовсім нематеріальних, геть непрактичних, а не раз і супротивних логіці виживання абстракцій, як Бог, сумління, гідність, честь… І що якраз завдяки ним, тим, хто мав власну волю і внутрішню свободу прагнути до чогось більшого, ніж мирне “существованіє”, “а прі какой власті, нє імєєт значєнія”, - єдино тільки й забезпечується тяглість історії. Тільки їм і завдячуємо, що світ досі не зробився глобальним ГУЛАГом. Та й узагалі, все, з чого нині вжиткуємо (включно до можливості, сидячи в телестудії, озвученій півтораста років послідовно викорінюваною мовою, попросити передати тобі мікрофона й сказати в нього як завгодно недоладну, але свою власну думку), - геть-чисто все, без винятку, що бездумно сприймаємо за даність, як погоду і пейзаж, є насправді рукотворним - є результатом довжелезної, розтягненої в історичному часі суми зусиль, докладених ідеалістами всіх порід і ґатунків задля подолання біологічної інерційності буття – і оплачених їхніми жертвами…
Господи Боже, таж це так просто, так очевидно – “елементарно, Ватсоне”, хіба ні?! Хіба цьому не вчать у школі? в інституті?..
ВІДСТУП ТРЕТІЙ – ІСТОРИЧНИЙ: серед усіх течій в історії людської думки марксизм відзначався чи не найпростішим розумінням того, що таке людина: це тварина, яка живе в колективі. Відповідно взірцевою моделлю суспільства мала б бути така, де забезпечено справедливий розподіл так званих суспільних благ: “світле майбутнє людства” – комунізм – незмінно описувався насамперед як суспільство цілковитого й безберегого, як море, матеріального достатку. Нічого конкретнішого про нього не зуміла вимислити, хоч як напружувала уяву, ціла каста найманих жреців усіх часів і народів – філософів, літераторів, митців, словом, “бійців ідеологічного фронту”. Нічого врозумливішого про людину, окрім того, що їй, “перш ніж філософствувати, треба їсти, пити й одягатися”, ніколи не потрапив висловити й сам отець-засновник нової “релігії для бідних” – Карл Маркс. Вважалося самозрозумілим, що ситий, вбраний і напоєний буде тим самим уже й “розкріпачений” – і тоді на радощах ринеться творити щось, як у народній казці, “таке, не знаю яке”, але з певністю дуже прекрасне… Спершу, отже, багатство матеріальне (“базис”), а тоді вже духовне (“надбудова”) – читай, всяка там музика, танці, різьба по дереву, портрети красивих жінок і що там ще знайдеться на складі… На цьому, коротко-мудро, вся так звана “матеріалістична антропологія” й вичерпується. Наявність у “колективної тварини” якихось дужчих, іманентніших мотивацій поза “базисними”, в цю безгрішну простоту не вкладалася ні з якого боку – а відтак і виключалася з поля зору.
Виняток було зроблено тільки для одного, відносно “нематеріального”, ідеалу: прагнення до благополуччя “всіх” (колективного), котре, в кінцевому підсумку, виступає ж і найпершою умовою благополуччя одиниці… Звідси бере початок найразючіший парадокс уже не теоретичного, а практичного комунізму: суспільство “войовничого (воістину так!) матеріалізму” проголосило своїм головним гуманітарним ідеалом - матеріальний аскетизм, а індивідуальний комфорт обізвало “міщанством”. І цілу свою “надбудову” мобілізувало на пропаґанду того постулату, що життєве призначення одиниці – то жертвувати всім, до власного життя включно, заради провіденційного “спільного блага”.
В цьому суспільстві ми жили сімдесят років. Ми знали, що пропаґанда нахабно бреше нам у живі очі, і більш-менш (хто “більш”, хто “менш”) здогадувалися, що там, де кожен зосібна з засади є нічим, не може бути й “щастя для всіх”. Ми думали, що тільки-но перевернути цю максиму, відцентрувати її таки “на кожного” – на одиницю, на бідного-споневаженого індивіда, витягнути його “з-під системи” й зробити вільним виробником, - як із комунізмом буде покінчено: почнеться демократія, ринок, процвітання, всі суспільні блага поллються повним потоком… тьху ти, чорт, язик зашпортнувся… Ну словом, ясно.
Ясно, що ми помилялися.
Сімдесят років ми жили в режимі активно насаджуваної всіма засобами,з міліцією й КҐБ включно, “марксистської концепції людини” – тварини, буцімто жорстко запрограмованої так званим “соціальним детермінізмом”. Нас виховано в атмосфері глибокої недовіри до того, що людина має волю керуватися в житті якимись іншими спонуками, крім “базисних” (благополуччя для себе й своєї родини). Нас привчили відмикати на них слух, бо “все то брехня”. Влада вважала так само, тільки мовчки. Так що тодішні, на позір геть ідіотські гасла на кшталт “народ і партія єдині” нестак-то й одбігали од правди: вони справді були “єдині”, коли в якій-небудь конторі співробітники (“народ”) щиросердо дивувалися колезі, який зібрався до Ізраїлю: мав машину, квартиру, дачу, то чого ж їде – “чєво єму нє хватало?” - а “партія” в цей час гнівно таврувала з усіх трибун академіка Сахарова, вживаючи тих самих арґументів: “все мав”, і чого ж йому, негідникові, ще?! Не інакше, як “з того берега” запропонували більше – ситніше, смачніше, п’яніше, м’якше… Відповідно дисиденти оголошувалися “запроданцями буржуазії”. Якщо ж того, хто “дасть більше”, все-таки ніяк не вдавалось вирахувати, то незбагненна поведінка невдоволеного, якому забандюрилось чогось неїстівного, та ще й не для себе особисто (як благополучному генералові Григоренку – справедливости для кримських татар, хоч ті йому навіть не рідня!), отримувала і того простіше пояснення: здурів чоловік! І жреці в білих халатах з готовністю патентували незнану й нечувану доти в історії психіатрії хворобу – “вялотекущую шизофрению”…
Це не від злости все, не від тупости. Це просто марксистська концепція людини, яка замінила нам релігію. “Самое дорогое, что есть у человека, - это жизнь”. Овва, та чи ж справді? А – душа? А душу ми скасували: “вздор, поповщина!” (В.І.Ленін). Ну добре, хай так, а – чисте сумління, честь там якась, гідність?.. А про це також можна забути: “нравственно все, что служит победе пролетариата” (В.І.Ленін), інакше кажучи - “те, що корисно” (Гелен у “Кассандрі”; навряд чи й він уторопав, що мала на думці його опонентка, коли сказала йому: “Ти переміг”). От і всі діла. Є базис, є надбудова; “буде хліб, буде й пісня” – що ще неясно? А, ну да – ще, щоб війни не було. Ще якісь побажання є? Р-разойдісь!..
Першу документально зафіксовану згадку про те, коли саме цей простий, як дошка, і надзвичайно спокусливий своєю одновимірністю світогляд почав “оволодівати масами”, мені вдалося знайти в спогадах Александри Толстої. Згадка датується 1916-м роком, коли графівна працювала в госпіталі як сестра милосердя, - там і почула вперше про більшовиків, що розкладають своєю пропагандою солдатів на фронті. Молоденький підпоручик, ридаючи, розповів, як загинув його товариш – вже поранений, скомандував: “Огонь!”, але ніхто з солдатів ані рушився, тож офіцер сам поповз, спливаючи кров’ю, до кулемета, де його нарешті й добило зустрічним вогнем, - а солдати потім прокоментували звершений на їхніх очах героїчний чин: “Вишь, как офицерству-то война выгодна – и ранятый на пулемет лезет!..”
Це було “на вході”. “На виході” ж – через дванадцять років після офіційного кінця більшовизму як державної системи – на екрані з’являється також молоденький хлопчик, який уже, либонь, і в руках не тримав золоченого тома бородатих “класиків”, і яснозоро-спокійно пояснює присутнім, у повній згоді з “класичним” ученням, до чого люди “всєгда стрємятца”. І “прі чьом здєсь какіє-то ідєї”? Що за неконкретний базар, пацани?..
І пацани мовчазно з ним погоджуються: вони теж родом ізвідти - з фронтів того самого “войовничого матеріалізму”. І так само туманно собі уявляють, що людиною може рухати й що-небудь іще.
“Ти переміг”.
Кінець відступу.
“Ви жахливо цинічні”, - сказав знайомий американець, який понад рік пропрацював в Україні, коли його попросили коротко схарактеризувати “українську вдачу”. А мені пригадався запис із Тютюнникового щоденника: «Чого ви, дядьку, такі худі? – Дядько перестав їсти і сказав: - Ми перелякані».
Чого ми такі цинічні? Ми вбогі. Не грошима, ні, бо то діло наживне, - духом убогі, а це діло швидко не наживається. Ми так довго “виживали”, припнуті до своїх “одинадцяти станків”, що коли нас врешті пустили з цепу на волю, ми просто не знали, щО на тій волі можна робити ще, окрім як нарощувати і множити, в тій самій одновимірній площині, так щоб було ситніше, смачніше, п’яніше, м’якше, ніж у попередніх поколінь - тих, котрі, на початку 1990-х уперше вирвавшись за межі “великої зони”, падали непритомні, вгледівши в тамтешніх супермаркетах п’ятдесят сортів сиру… Нам не сказали, чого ще можна хотіти від життя, крім комфорту і почестей, і тому, зачувши, що хтось там виходить із гаслами на площу, ми підозріливо мружимось: не інакше, їм заплатили!.. А коли читаємо, що якісь там європейці прив’язуються до новозбудованого терміналу, щоб порятувати загрожених тим терміналом китів, то криво посміхаємось і кажемо, що буржуї “казяться з жиру” (як усім убогим, нам завжди здається, що інші мають більше - ситніше, смачніше і т.д. од нас, і ми їх за це не любимо). Ця вроджена невіра в будь-які мотиви людських учинків, окрім безпосередньо-корисливих, себто клінічна духовна вбогість, становить найперший і найнеомильніший знак, що з національного ґенотипу видалено ґен свободи. Випущені на волю, ми так і зостались невільниками – навіть у тих випадках, коли видряпуємось на самий вершечок соціальної драбини.
І тому, навіть отримавши незалежність (не кажу – “здобувши”, бо таки хронологічно останніми, хто її в Україні “здобував”, були, півстоліття тому, добровольці УПА, і навіть той потужний енергетичний вихлюп, яким винесло було сотні тисяч на міські майдани 1990-91-го, слід значною мірою приписати віддаленій, через покоління, післядії їхніх сумарних зусиль, необлічимо-складно опосередкованому відгомонові колишньої масової пасіонарности), - отож навіть отримавши незалежність, ми так і не стали тим, що Геґель називав “історичним народом”: автором своєї власної судьби. Тяглість історії забезпечується не нами – наша справа й далі проскакувати між її “крапельками”, які “хтось” і “звідкись” на нас “пускає”: чи то Америка, чи Росія, чи, як те бачиться на долішніх “поверхах”, свої власні “бандити нагорі” – хто саме, нас, по совісті, нестак-то й обходить. Ми-бо й далі не чуємося господарями – ні своїй країні, ні своєму життю.
Зрештою, з господарями в цій країні було покінчено ще сімдесят років тому – в 1933-му році…
Тут знов-таки характерне документальне свідчення – запис із щоденників О.Гончара:
«Колективізація.
Притискують дядька: здавай.
- Нема. Саджайте, ваша власть.
- Та це ж наша – твоя і моя…
- Якби наша, я вас давно б усіх пересаджав».
Смішно, але, за правдивим “українським рахунком”, це востаннє долинає до нас із тьми того страшного століття голос вільної людини. Ще вільної – бодай настільки, щоб відкрито ознаймити свою історичну поразку.
КОДА.
…На цьому місці (бракувало якось гарно закандзюбленого фіналу, а мій бідний, оплавлений спекою мозок явно вичерпував свої ресури) у мене скінчилася кава – необхідне для відновлення мозкових ресурсів пальне, і я вийшла до найближчого міні-маркету, що на сусідній вулиці - поруч із дитячим садком. І, не дійшовши, спинилась на півдорозі, вражена видом дивовижної процесії.
Вулицею, в супроводі двох виховательок, мовчки, сопучи (жарко!), вервечкою дибцяли діти – чотири-п’ятилітні малятка в панамках. Придивившись пильніше, я розгледіла, щО саме, крім незвичної для дитячого гурту мовчанки, так різонуло мені око якоюсь ґротесковою незугарністю: кожне дитинча цупко тримало переднього за хвостик сукенки або за штанці, - відтак ціла вервечка рухалася, витягнувши руці й трохи нахилившись під кутом, згорблена, чи пак зігнута в попереку, - як Бройґелеві сліпці…
І я згадала, що таким самим строєм – і “бєз разговорчіков”, атож! - колись, у середині 1960-тих, учили в дитсадку ходити й мене. Після двох тижнів мого першого свідомого бунту – щовечірніх ридань і благань: “я не хочу завтра в садочок!” – батьки нарешті здалися і найняли мені няньку, за що я їм повік винна окрему дяку: хтозна, як би склалось моє життя, якби тоді, на самому його початку, мене таки вламали й призвичаїли “ходити строєм”.
І ще я згадала, як запурхує в супроводі виховательки до музею, чи до автобуса, чи в метро – група малюків німецьких, голандських, шведських, французьких: із щебетом, мов зграйка горобців, розсипаючись навсібіч і зараз-таки, мов на гілках дерева, чемненько розміщуючись у просторі за якимось, тільки їм вгадним, пташиним планом… Ці зворушливі сценки завжди, скільки випадало бути їм за свідка, крім усмішки розчулення, викликали десь у надрах підсвідомости ще й болісний порух заздрости: їхніх дітей ніхто й ніколи не вчив ходити строєм…
Тиха вервечка скоцюрблених, маленьких українських зеків у шортиках і панамках протрюхикала повз мене, краючи серце своєю покірною незграбністю (одне маля весь час не втрапляло в ногу: то підбігало дрібним крочком, то надолужувало сягнистим…), - і влилася в браму дитсадківської дротяної огорожі. Ну от і крапка, подумав у мені немилосердний автор, - от тобі й живий фінал твого есею. Тему вичерпано.
Цілком синхронно з цією думкою пролунав характерний металевий скрегіт – то вихователька, що йшла ззаду, зупинилась зачинити браму, беручи її на засув.
Київ, травень 2003 р.
|
 |
