«ОЦЕ!!!»

Потім настає черга на фотографії. Чорно-білі, вицвілі до кольору сепії, карамельно-коричневі, декотрі на цупкому, тисненому, як вафлі, фотопапері з біленькими зубчиками про краях, схожими на мережку при комірці шкільної форми, - до-Кодаківська доба, доба холодної війни й вітчизняних фотоматеріалів, як і взагалі всього вітчизняного, проте жінки на знімках приоздоблені такими самими висотними пиріжками “шиньйонів”, цих дурацьких підкладок з мертвого (а не раз, либонь, і чужого, фе, яка гидота!) волосся, і вбрані в такі самі нефоремно-прямокутні, луб’яні на вигляд суконки, як і дами в фільмах Енді Ворхола або, скажімо, Анук Еме у “8 1/2” (принаймні цю вони могли бачити, бодай теоретично, - могли вистояти п’ятигодинну чергу в фестивальній тисняві й прорватись-таки до зали, мокрі й щасливі, з позбиваними набакир шиньйонами й різнобарвно-темними підковами підпахов на білих нейлонових блузках, під які вдягалося кольорову білизну, - вітчизняну, авжеж, яку хто найліпшу мав: голубу, рожеву, бузкову, але білизни не видно на фото, і тих вогких підків, ані запаху тих черг, - іще незнайомих з дезодорантами, зате душно напудрених розсипчастою біллю і ружем, напахчених яким-небудь “Індійським сандалом” ф-ки “Красная Москва” чи, в кращому разі, польським, так само млосно-солодким “Byc moze…” на різностайно-хоровому тлі розпареного жіночого поту, вже ніхто не відреставрує, - а на знімках, вичепурені й свіжопричесані, вони цілком уходять за сучасниць Анук Еме, жодної залізної завіси звідси, з відстані сорока років, уже не видно…). Знаєш, що я оце собі подумала? Що жінки взагалі менш піддатні на забурення політичного клімату - вони влізають у капронові панчохи, а згодом і в дефіцитні колготки, і зосереджено розгладжують їх на нозі, геть невважаючи ні на вбивство Кеннеді, ні на танки в Празі, і тому насправді обличчя країни визначають чоловіки – принаймні тієї, що була. Пам’ятаєш, які вони носили шапки? Такі однакові, як уніформа, хутряні куби-вушанки? “Пижикові”, еге ж, ось як це звалось, - по-армійському вишикувані лави мовчазно чорніючих “пижиків” на трибуні Мавзолею 7-го листопада, чомусь цього дня завжди ліпив дощ, ще й зі снігом, ніби сама природа впадала в жалобу, а перед урядовою трибуною - горлали на демонстрантів, мов капо на в’язнів, знервовані розпорядники обіч колони - належалося йти без парасольок, просто попід снігом, мабуть, щоб не псувати картинку в телевізорі, – кольорових телевізорів теж-бо ще не було, не похопилася ще аж настільки наздогнати Захід вітчизняна промисловість, - ба ні, були, заперечуєш ти, вже в сімдесяті то не була дивовижа, тільки дефіцит, та й дорогущі ж були як холера… Гаразд, давай далі – ось цей суворий карапуз у пінетках із помпонами, це що, також ти?.. А на колінах тебе держить хто – бабуся Ліна?.. (Химерний знімок, якийсь учепистий, не відірвешся – може тим, що жінка на ньому, якраз як фотограф клацнув об’єктивом, спустила очі на малюка, з тим заклопотаним і заразом проясненим виразом, з яким усі жінки світу беруть на руки немовлят, байдуже, своїх чи чужих, - і ми, по цей бік об’єктива, залишилися чекати, аж вона знов підведе на нас погляд: ефект, якщо вдивлятися довше, доволі неприємний, надто коли знаєш, що тієї жінки вже років із двадцять нема на світі, і якими б очима вона глянула, якби стрепенула була в ту мить повіками, того нам ніколи вже не дізнатися...)

…Так, ніби мені недосить власних привидів, власних невибляклих, усе ще по-карамельному яскраво-коричневих облич, поцяткованих регулярною віспою того “вафельного” растру, з яким сьогодні не впоратися до пуття жодному фотошопу, - при комп’ютерному скануванні ці знімки видихаються, наче вірші при перекладі з мови на мову, і на екрані мають дивно жалюгідний вигляд - наче їх щойно вийнято з води й почеплено сушитися на невидимій шворці. Так би мовити, піднято з дна часу, підсвідомий стереотип сприйняття: десь вони там під мулом літ собі лежали, а ми їх узяли та й видобули на світ - ощасливили б то, чи як?.. От цікаво, ну звідки, спитати б, у нас оця невитравна зверхність у стосунку до минулого, оце невідволодно-тупе, не переломиш, переконання, буцімто ми, сьогоднішні, рішуче й категорично мудріші за них, тодішніх, - на тій єдиній підставі, що нам відкрите їхнє майбутнє: що ми знаємо, чим вони всі скінчать?.. (Нічим хорошим!) Щось наче в стосунку до малих дітей: настановчість, поблажливість. І, як і діти, люди минулого завжди здаються нам наївними – в усьому, від костюмів і зачісок до способу думання й почування. Навіть тоді, коли ці люди – наші близькі. Точніше, колись такими були.

- Про що ти задумалась?

- Не знаю. Про нас.

Ось чим різниться одруження від усіх, хай би й яких вольтанутих за температурою, кохань і закохань: воно включає обов’язковий обмін привидами. Твої небіжчики робляться моїми, і навпаки. Список імен, подаваних у церкві на заупокійну службу під Навський Великдень, довшає: Анатолій, Олександер, Одарка, Федір, Тетяна, Юрій, Микола - це як звичайно, а за ними вступають, мов нова хвиля інструментів у другій частині симфонії, віолончельно-низьке, з контрабасовим нутряним вистогном анданте, - Аполінарія, Амброзій, Юліан, Володимира: звучить майже як імена іншого народу, але, може, той народ і був іншим, – таже всі, скінчені 1933-м роком на Київщині й Полтавщині, Талимони й Лампії, Порфи й Теклини, також наводять радше на гадку про перших християн, аніж про родичів, віддалених від нас усього на яких два-три покоління, - тодішні ж західняцькі, католицькі імена порівняно з ними ще відлунюють на живо, хоч і дедалі слабнучи, - поки все-таки є кому сказати: це мій вуйко, це мій дідо, загинув на Сибіру чи еміґрував до Канади, - в цьому місці ти, з тою незрячою ностальгійною усмішкою, що розтікається по обличчю помалу, розфокусовано, як молоко по стільниці, починаєш згадувати, як на початку вісімдесятих твоя родина несподівано дістала з Канади посилку від якогось такого, десятої води на киселі, вуйка, - пропустило чомусь К¢Б, чи не останні свої деньочки прочуваючи, а мо’, в них просто вже хватка була ослабла, як і все в тій країні було охляло й провисло перед фіналом, - правдива канадська посилка, і навіть не квітчаста хустка, якими чомусь діаспора тоді “Старий Край” непомірно щедро затарювала, а – джинси, мамцю ріднесенька: перші твої Лівайси, й до них джинсова-таки сорочка, а в чековому магазині батьки купили тобі справжні адідасівські кросовки й адідасівську сумку-черезплічника, і ти в такому вигляді ходив до школи, - і мені на мить робиться майже боляче, до гарячого стиску в сонячному сплетінні, од безглуздих, ретроспективою, підліткових ревнощів, так ніби й мене ця висвітлена тобою картинка враз скидає, як з драбини, на яких двадцять років униз, і я прикипаю там до парти, не в змозі відвести очей від найнедосяжнішого хлопчика в класі, а ти на мене не дивишся, - ти мене-тодішньої, в прищах, як в зірках, і з відмінницькою ріденькою кіскою через плече, й не завважив би, хіба щоб увічливо оступитись, даючи дорогу: такі, загоджені раннім успіхом, хлопчики з добрих родин завжди бувають чемними, бо не потребують привертати до себе увагу глупими вихватками, життєвий успіх узагалі, як ніщо інше, розвиває в людях добродушну настанову – ту поверхову, літеплу, як температура тіла, котра не пропускає жодної аґресії, щоправда, й співчуття не пропускає також… Це потрясаюче, кажу вголос, хитаючи головою, але ти не розумієш, не втрапляєш зі мною в ногу, ти провадиш далі своєї, мимохідь приєднавши мою репліку, таким собі зірваним коротким оплеском, до свого тодішнього тріумфу в дівчаток, укинувши її, з легеньким брязком, у двадцятилітньої давности шухляду, і так ми й зостаємося, як і були, – кожен при своїй шухляді, не те що не змішавши, а навіть і не зсунувши їх докупи, і саме це я й мала на увазі своїм “потрясаюче” – що як же, до лиха, можна обмінятися родинними привидами, пошлюбити між собою оті заникаючі вглиб часу довгі лави небіжчиків-із-обох-сторін, якщо навіть собою-позавчорашніми, - тим хлопчиком і тою дівчинкою, що колись були закохувалися в інших дівчаток і хлопчиків і не спали ночей по різних містах, ще не підозрюючи про існування одне одного, - й то пошлюбитися не виходить?.. А жах же в тім, що вони нікуди не ділись, ні той хлопчик, ні та дівчинка, раз я, наприклад, досі так по-ідіотському здатна ревнувати тебе до твоєї шкільної любови, - дарма що ми ж із нею знайомились у цілком уже теперішньому часі, і ця зустріч, по ідеї, мала б для мене раз і назавше закрити тему, бо порівняння тепер уже рішуче не на її користь: з неї вийшла досить-таки смурна тітка, малопривітна, бамбулувата на виду й грубокоста, тип колишніх інженерш-проектниць, що тепер вистоюють із секонд-хендом по базарах, ще й із тими глибоко посадженими очима, такими вугільно-чорними западинами, що з роками творять дедалі дужче враження чи то хронічної сплаканости, чи хронічної-таки спитости, й добряче постарюють власницю, до того ж вона навіть не всміхнулася мені при знайомстві, з чого можна зробити висновок, що якраз її житейський досвід дотепер не дуже-то сприяв нарощуванню добродушности, не виключено, оте перше шкільне кохання зостається для неї єдиним промінчиком світла, так що мені б випадало її радше пожаліти, по-жіночому й по-людськи, - а от не виходить воно ні фіґа, не виходить тому, що я так і непевна, кого бачиш у ній ти – теперішню, чи також і тодішню заразом, образ із другим дном, із наскрізною, в часі, підсвіткою з іншого виміру, і тому перевага, в остаточному підсумку, таки не на моїй стороні, адже я для тебе – тільки сьогоднішня, відзнята, як ґемблем, плескатим зрізом з одного річного кільця, хоч би яким той зріз не здавався надзвичайним…

- Мій горобчик… Школярка моя…

- Чому – школярка?

- В тебе тіло на дотик, як у школярки. Це фантастично.

- Що саме?

- Що воно так збереглося.

- От хамло.

- А хамло, - охоче згоджуєшся ти, перевертаючи мене на спину,

здатність твоїх рук видобувати з мого тіла такі різні за висотою й кольоровою насиченістю, тільки мені вчутні музичні тони (трохи подобає на мінімалістів, на Філіпа ¢ласа, але ¢лас на цьому тлі пацан, йому така палітра й не приснилася б…) у черговий раз змушує мене перейти в режим іншого слухання: заплющивши очі, цілком зосередившись на спахаючих на внутрішній стороні повік картинках, як на симфонічному концерті, - спершу сповільнено, мов під водою, приходять у рух бліді пагони літорослів, різьблені з плавкою витонченістю японської графіки, відтак – вигульком на поверхню – тропічно-густа, смарагдова зелень, що все темнішає й темнішає, стягуючись і тверднучи до больової точки соска, і акурат у ту мить, коли я от-от скрикну, бо ти вже справді робиш мені боляче, стиск рознімається, переходячи в повсюдний пестливий розлив, і над обрієм переможно зринає кругле, помаранчово-жахтюче сонце! – од захвату я сміюся вголос, вся вже - як живий керамічний глечик, музична скульптура під руками майстра, по увертюрі ще не аплодують, мовиш ти звідкись із темряви, ніби вже зсередини мене, твої руки продовжують рухатися з немилосердною точністю, дасть же Бог такий дар, і вмирати я починаю, як звичайно, - як ти це робиш? – ще заздалегідь, ще до того, як ти увійдеш і цілковито заповниш мене собою, на той час із мене вже єдино й зостається, що наскрізь прогріта ніжним світлом вдячности, текуча й рухлива форма, в яку ти вкладаєшся весь, до останку, з розпачливою силою уже аж-неживої природи, всезмагаючих вогню-і-тверді, ох ти ж, ти, ти, мій єдиний, мій безіменний (в ці хвилини в тебе нема імені - як не буває його в усіх безмежних величин…), - первісний вибух, спалах новозроджених планет, потьмарення, крик, - зрозуміло, що це щастя, що нам із тобою скажено, несвітськи пощастило, навіть страх бере, за які ж то такі заслуги і яке ще за те запросять мито, адже здумай лишень, мимрю в блаженній обважнілості, й далі невідліпно втоплена носом, як цуц, у неохололу від поту, з рідно-прянуватим (цинамон? тмин?) душком чоловічу шию: мільйони людей жили на світі й ніколи не зазнавали нічого подібного (хоч, власне, а звідки нам знати? але чомусь щасливі коханці завжди заряджені цією непохитною певністю, ніби вони перші такі на світі від часів його сотворіння…), - і тому, розуміється, врешті-решт жодних нема підстав (а якщо якісь і були, то змило океанічним валом), - жодних, авжеж, підстав відмотувати плівку назад і поновно рефлектувати над тією “школяркою”: над тим, що в тобі, хіба вже останній дурепі невидно було б, - і далі триває оця по-мозольному, по-шахтарському вперта праця – підклеїти, підшити мене, за всією сукупністю відчуттів, із дотикальною пам’яттю включно, навпростець до своєї першої любови. (З нарочитим цинізмом спитати в тій хвилині щось на кшталт - а ти що, спец по школярках? німфетоман? звідки такі порівняння? – значило б утрутитися в ті підземні роботи пам’яті так само необачно, як погукати на сновиду, котрий просувається краєчком даху, і то з подібним же ризиком, що розбуджений впаде й розіб’ється, – ні вже, хай собі йде як іде, не мені лізти з гаєчним ключем до когось у мізки…)

Власне кажучи, я мала би бути підлещена, ні? Чи принаймні заспокоєна: які ж певніші ґарантії кохання-навік може дати жінці мужчина, як не під’єднати її (термін з електротехніки, всіх нас кудись та під’єднують, але ж і ми в боргу не зостаємося, теж по-живому злютовуємо клеми, накручуємо всіляких ізоляційних обмоток, поки – бах! – не лусне коротким замиканням…) до тих найперших жіночих образів, бетонно закарбованих уявою, – мами, сестри, дівчинки за сусідньою партою?.. Шановні пані й посестри, любімо своїх свекрух: це наше пряме майбутнє, ті жінки, якими ми станемо років через тридцять (а інакше коханий нас би просто – не розгледів, не впізнав). Любімо своїх суперниць, давніх і нинішніх: кожна з них несе в собі щось від нас, щось таке, чого ми за собою найчастіше й не завважуємо, й не цінуємо, а для нього воно якраз і виявляється головним… О чорт, невже я можу мати щось спільного з тією насурмоненою бабою із вугільними очницями?!

А це ж тільки початок, о Господи. Тільки початок.

Аполінарія, Амброзій, Юліан, Володимира (а які кумедні ці капелюшки з двадцятих років уже минулого століття, такі обтислі, насаджені по самі брови банячки, обперізані шовковими биндами, - шовк знати з полиску, на знімках він не тьмяніє, вузенькі криси, круглі голівки, і на ногах, навіть улітку, обов’язково панчохи, це ж як вони, сердешечки, мусили упрівати, здумати страх!..) – перебирати знімки, то все’дно що мовчки вітатися до кожного очима, - байдуже, що всі вони мертві. Тобто, тим гірше для мене.

Тому що це не тільки я на них дивлюся – вони ТЕЖ дивляться на мене. В якусь мить я раптом відчуваю це так само достеменно й непояснимо (навіть тобі не зуміла б пояснити!), як колись, багато років тому, - в Софійському соборі, куди заскочила була з сум’яття напівбезсонної ночі, розворохоблена не стільки навіть подіями, скільки – далеко глибше - передчуттям перших широкомасштабних життєвих перемін, що підступали звідусюди нараз, звістуючи кінець юности, - каса щойно відчинилась, і я була першою відвідувачкою, сама-самісінька в лункій, нашорошеній храмовій тиші, де кожен крок по страхітливій металевій долівці розлягавсь аж на хорах, - і стоячи так на дні темно-медового присмерку, напівпритомно задивлена в скіснопадний слуп сонячних порохів, враз відчула наче поштовх у груди: з фрески на протилежній стіні бічного нефа просто на мене дивився сивобородий чоловік у блакитному збористому плащі до п’ят, стуливши докупи сухі горіхові долоні, - мені ледь запаморочилося в голові, мов торкнуло зсередини пушистою лапкою, якийсь хитливий промельк стенув повітря, щось змістилося, я підступила ближче, але чоловік уже дивився в інший бік: якийсь чернець чи боярин, сутемне од часу обличчя того типово вкраїнського, добре прописаного, але водночас м’якого, як у старих горах, рельєфу, що його й досі легко впізнати, наприклад, між дядьків на Бесарабці, і тільки очі, незворушно-темні, набряклі всезнаттям, тяжіли на ньому, немов не вміщаючись, і здавалось, він от-от знову зверне їх на мене. Не витримавши, я відвернулася першою, і тоді вгледіла, чого ніколи не завважувала доти, ніби одмінилось освітлення: собор був живий, він був населений людьми – на всіх простінках і склепіннях так само мовчали бляклі, розмиті віками жінки й чоловіки, і кожне мало ті самі нетутешні, набряклі еклезіастівським смутком всевідання очі, - всі ті очі бачили мене, я стояла як на виду у натовпу, тільки що той натовп не був чужим: вони приймали мене так ласкаво й порозуміло, ніби знали про мене все, куди більше, ніж я сама про себе знаю, - і в тому повільному розчиненні, грудочкою масла в теплій воді, в їхніх зовсюдних поглядах (важко сказати, скільки це тривало, бо час зупинився), мені зненацька відкрилося, як найочевидніша в світі річ, що ці люди жили не просто тисячу років тому, вони жили – всю цю тисячу років: убираючи в зір усе, що проходило перед ними, і їхні очі являли собою чисту квінтесенцію часу - важкий розчин, щільно, як спресовані атомні ядра, стиснені згустки міленіуму.

А я була перед ними смертна - мені заледве сповнилося дев’ятнадцять, і я тоді ще й жінкою, по правді сказавши, не була (от якраз невдовзі по тому й стала!), так що, може, то було прозріння з розряду тих, що класифікуються в літературі як видіння отроковиць абощо, - в кожному разі, ніколи потім, у жодному з тисячолітніх святилищ, ні на Афінському Парфеноні, ні на оголеній плащизні Єрусалимського Храму, ні в Гетсиманському саду, - ніде більше ті, видимі чи невидимі, хто віками замешкує місце, не приймали мене за свою: все, що я будь-де відчувала, навіть коли вдавалося зостатися з ними сам-на-сам, була їхня зачаєність - не грізна чи відпихаюча, а десь така, як затамований подих, що словами приблизно віддається як “Чого тобі, жінко?..” Мушу признати їм слушність: і справді, що мені до них? Раз прийнявши мужчину, жінка неминуче переходить ув іншу зону притягання – просто впадає в час сама, як у грузький потік, всією ваготою свого земного тіла, з маткою й придатками, цим живим хронометром, включно, - і час починає текти крізь неї вже не в чистому вигляді (бо в чистому вигляді він і взагалі не тече – стоїть нерухомо, як тоді в Софії: одним суцільним озером підсвіченого темно-медового присмерку…), а так само втіленим – у рід, родину, в нескінченну хромосомну вервицю вмираючого й воскресаючого, пульсуючого смертною плоттю ґенотипу, - в те, що в кінцевому підсумку заведено звати, за браком точнішого терміна, людською історією. Як у фізиці – послідовне включення (ні, САМОвключення!) в ланцюг: відскочити, щоб поглянути на нього збоку, вже не вийде. Було б іти в черниці, оттоді будь ласка.

І ось тепер я не знаю, що робити з цим новим відчуттям: вони дивляться на мене зі старих фотографій так, ніби я їм щось винна, і я справді нічуся й никну під їхніми важкими, і теж далеко витікаючими за межі тої відзнятої хвилини, поглядами, непевна, чого, власне, вони од мене чекають (так, наче не цілком мені довіряють, придивляються, чи дійсно я надаюся їхній родині на невістку і наскільки взагалі серйозні мої наміри, - о Боже, що за дурниці лізуть у голову...), - ті жінки в капелюшках банячком і напущених на стегна сукнях торбинкою, поплямлених сонячними бліками (погідна літня днина, на задньому плані видно дерева, що можуть і досі там стояти, і собаку з захекано висолопленим язиком), застебнуті на всі ґудзі, спортивного вигляду хлопчики в гольфах і бриджах, чоловіки з чорними, метеликом над губою, вусиками, що згодом стануть зватися “гітлерівськими” (але Гітлер ще не прийшов до влади, і за Збручем теж іще не скирдують по селах висхлих заживоття кістяків, і Мацейко ще не стріляв у Перацького…), - і повоєнні, вже в непорівнянно вбогіших лахах: ті, кому вдалось заціліти, недобитки, або краще по-англійському – survivors, цебто виживайли (звучить куди добріше, правда ж?), от, до речі, й крихітне фото з заслання - із низькими, гнітюче одноманітними сопками на обрії (Колима? Забайкалля?..), на передньому плані вражений уже не спортивною, а цілком плебейською, виснаженою худорбою хлопець, вбраний у мішкуватий піджак із страхолюдними “термінаторськими” плечищами, і молода жінка в локонах як у пуделя, і теж із підмощеними плечима, обоє сміються в об’єктив, зблизивши голови, руки при тому в обох за спиною, ніби все ще за вохрівською командою, але сміються щиро, всім видом, неприховано чомусь радіючи, а чому ж там, питається, було радіти?.. (В натягові брижів круг рота мужчини болісно проблимує щось знайоме, як дежа-вю або сон, якого не можеш згадати вранці, я мусила бачити в тебе такий самий вираз - мигцем, потойбічним коротким подувом по обличчю: пронеслось і нема, привіт од небіжчика, котрий хіба в такий спосіб ще й годен вряди-годи нагадати про себе, і коли придивитися гаразд, а чим же ще, по-твоєму, я тут цілий час так ненаситно й займаюся, то в багатьох обличчях можна спостерегти щось від тебе - щось невловно видозмінене, проте спільне їм усім, ніби кинутий на них плямами посвіт невидимого ліхтарика вихоплює тебе то у випадковому заломі рис, то в повороті голови: от-от воно, майже зійшлося, але знову тільки “майже”, і сон невпізнавання триває, і помалу-малу кошмарнуватіє, наче я переслідую втікаючого привида…) Це мій стриєчний дідо, представляєш ти з ноткою мимовільної врочистости, чи то мені тільки вчувається, я подумки перекладаю: стриєчний – значить, брат діда по батькові, губи мені пришелепувато розтягнені усміхом чемної дівчинки, що старається приподобитися дорослим, дуже приємно, - і раптом зір встеляє сліпучою колихкою пеленою сліз, я поквапливо сковтую й скліпую їх, щоб ти не завважив, - як усі мамині хлопчики, ти автоматично сприймаєш жіночі сльози за докір на власну адресу, вмить темніючи на виду, мов од удару, так, ніби, окрім як на тебе, жінка більше не має на що’ в цьому світі плакатися, - вибач, серденько, але я не в змозі довше зносити цього отерпу безумної, вселенської ніжности, якою підпливаю, мов кровотечею, цього нутряного, черевного, животинного жалю - чи то до небіжчиків, до їхньої молодости, їхньої, невчутної звідси, мови і сміху і їхнього, особливо пронизливого-жалкого, дитинячого невідання про те, який непролазний морок чекає на них попереду, а чи, може, й до нас із тобою жалю – до двох сиріт, покинутих напризволяще, як Ганс і ¢ретель у темному лісі, двох самотніх випортків, викинутих на берег нового століття надсадним зусиллям стількох занапащених поколінь чоловіків і жінок, котрі, в кінцевому підсумку, іно й спромоглися, що видобути нас на світ, і з тим їх належиться посмертно привітати, бо ж більшості їхніх ровесників і того не вдалося… Ну не плач, чого ти (з потемнілим, як од удару, обличчям і негайним порухом - притулити мене до грудей, погладити по голові, зацитькати…), - не буду, вибач, будь ласка, уже все. Давай далі – до шістдесятницьких шиньйонів і болонієвих плащів, до того, що вигулькує вже з живої, дитячої пам’яті, не фотографічним, а вповні об’ємним, на дотик і запах, я пам’ятаю, як жахливо шарудів такий плащ, коли ми, діти, ховалися під ним у шафу, ой, і зайчик такий у мене також був, у куцих штанцях і жабо з мереживом! от тільки не пригадую, що він робив, коли його накрутити, барабанив?..

…Схоже, я все ще в ролі дівчинки – а в ролі дорослого цим разом ти: відпоручником за всіх своїх мертвих. Ти й справді немов подорослішав над ними, і більше не подобаєш на того довготелесого й клаповухого, розгойданого в ході, мов загрібаєш “із запасом”, пацана, якого я щоразу проводжаю очима з вікна вздовж по вулиці, аж доки не зникне за рогом, - ніби відмотую нитку з невидимого клубка, тільки що нитка ця тягнеться з мене, зсередини, як із шовкопряда… Іноді при тому мене охоплює мало не материнська гордість – так, ніби то я тебе народила таким доладно скроєним, і з такою розкутою пластикою рухів, – попереднє покоління радянських “зразкових хлопчиків”, тих, що “пионер, комсомолец, потом коммунист”, і так воно з ними й ставалося, рухалося інакше, штивніше - з непохитною армійською олов’яністю майбутніх носіїв пижикових шапок, яка дотепер іще так впадає в око в будь-якому міжнародному аеропорту, що можеш не вагаючись підходити й забалакувати по-російськи, і чи не тому я з дитинства й не зносила їх, зразкових, і мене, відмінницю з бантами в косах, завжди нездоланно тягло до шпани. Тільки що ти, звичайно, не шпана, і порівняти тебе нема з ким – в пору моєї юности таких хлопчиків не було, не наросли ще. Либонь, звідси й мої напади материнської гордости, відчуття, раніше не звідане з жодним мужчиною: не “от що у мене є”, - коли, бувало, вранці, прокинувшись першою й відгорнувши ковдру, з жадібним інтересом, як у новину, вдивляєшся в чоловіка, що спить поруч простягненим на ввесь зріст, мовби по-купецьки, на кілограми зважуєш на око свій житейський здобуток, - і навіть не шампанським захватом вдаряюче в голову, коли наближаєшся здалеку, а він тебе ще не бачить: “і ось такий чоловік мене кохає!” – не те, і не друге, а якийсь чудний, по-телячому радісний подив за кожним разом, немов прочумуюся зі сну, протираю очі й не йму віри: невже це мій хлопчик, такий, яким я його задумала (завжди собі уявляла - ледь не зі шкільної лави ще!), - такий живий, такий справжній, такий куди несподіваніший, багатший і цікавіший, ніж я сама спромоглася б вигадати, такий великий і вмілий, “дай сюди”, у нього справді все краще виходить, ніж у мене, навіть покраяти хліб – тоненькими, однаково рівними скибочками, любо глянути (з-під мого ножа лізуть виключно неоковирні, товсті бардиґи, кривобокі і в зазубнях, наче хлібину роздирав голодний звір!), - і головне (хвалюся я своїм товаришкам, спершу подумки, а згодом і насправжки, без сорома казка!), головне, він усе робить з якоюсь напрочуд природною легкістю й простотою, це також мусить мати щось до діла з тою безмежно зворушливою пластикою молодого звіряти: жодної, вкоріненої в тілі, потреби прикидатися, зображати собою щось, чим ти насправді не є (тягнути ногу в строю, дивитись у потилицю попередньому, дивитись у вічі начальству і яснозоро брехати…), - ні, ось чим як чим, а цим даром природної гідности я вже напевно не зуміла б його наділити, в жодній шухляді уяви не могло в мене бути напоготові такого образу, і ніколи не траплялось мені людини, яка з такою спокійною невимушеністю потрапляла б проходити крізь фальшиві ситуації, ні крихти не зачеплена їхньою фальшивістю, - тут мені тільки й зостається, що зачаровано роззявляти рота, мов дитя на фокусника, як усе-таки добре, що тебе вигадала (виліпила?) не я!.. Чи не вперше на віку можу сказати – добре, що я не маю над тим, який ти є і яким іще можеш стати, жодного контролю: точніше, не хочу мати, боюся, – всяке втручання з моєї сторони було б на гірше.

…Ти, звісно, так не думаєш, тобі таке й близько не в голові, - ти взагалі бозна-що собі про мене думаєш, мені навіть страшно робиться часами, - любов і взагалі страшна річ, щаслива – ох не меншою мірою, ніж нещаслива, тільки ніхто чомусь про це не говорить… Ляком війнуло вже тої найпершої хвилини, коли ти, всміхаючись, як до давньої знайомої, рушив мені назустріч крізь телестудійний шарварок, і той ніби вимкнувся перед тобою, пропав із кадру, настільки ти його не завважував, з грацією звіряти в нічному лісі переступаючи через хащі поплутаних кабелів та обминаючи підступну апаратуру, і в мені раптом зринуло заворожливе відчуття захитаного глузду, мовби розсунулася невидима стіна, що відгороджує нас од хаосу, і тепер можна сподіватись чого завгодно, цей невідь-звідки вигульклий незнайомий хлопець може бути шизом, маньяком із тих, що надзвонюють по телефону й підстерігають коло студійного під’їзду, тільки в психів ще бувають такі неприкрито дитинні усмішки (і водночас, як по паралельній колії, встигло ковзнути з жалем, що в цього хлопця напевно є дівчина, молода, з цих нових і відв’язаних, у топику й обтислих штанцях…), і тут я почула його голос, звернений до мене, - і на хвильку притерпла, бо дике питання впало так звичайнісінько, наче ми й справді з ним ледь не в одній пісочниці росли, тільки він кудись був відлучався, задлявся років на тридцять, аж ось він нарешті тут, драстуйте вам:

- Ви мене шукали?..

Ні фіґа собі заявочки!

- Чого б це я Вас шукала?! – цілком притомно обурилась я, вольовим зусиллям пробуючи попхнути назад на місце захитану стіну й повернути довколишньому світові подобу нормальности, - але світ уже вивернувся, мов сукня швами догори, і я бачила в ньому себе збоку, очима цього хлопця, як стою, ще нерозгримована по недавньому запису, мов щойно з телеекрана, на новачків це завше справляє оглушливий ефект: замість знайомої пласкої картинки – тривимірна, та ще й жива (можна приміряти до себе, опустити поглядом на рівень власних губ), - морда кремовим тістечком, волосся зачесане назад, аби нікому не забракло моїх ніжних вушок, чорний шкіряний жилет і біла з мушкетерськими закаврашами блузка від Bianco (подяка спонсорам у прикінцевих титрах), чорні - теж, до речі, неслабо обтислі - джинси, всі оператори люблять показувати мій вхід у студію дальнім планом, щоб на повен зріст, із ногами в кадрі, - і так я назавжди запам’ятала, в чому була того дня вбрана: неомильна ознака всіх поворотних подій у нашому житті, - але тої хвилини і мій зірковий прикид, і вся моя щойно-вийшла-з-кадру постава були натягнені на мене й застебнуті наглухо, як бронежилет, у повній готовності до бойової відсічі, що ти собі думаєш, парубче, та хто ти, блін, такий, щоб я тебе шукала?!..

- Мені сказали, що Ви хочете робити фільм про Олену Довганівну.

Ах, он воно що...

- А Ви маєте якийсь стосунок до?..

- То була моя бабця. Тобто, - ледь помітна вибачлива усмішка, -

не рідна, у других.

А він справді мило всміхається, подумала я тоді: немов роз’яснюється на виду, навіть коли губи при тому так скупо рушаться… Дивна річ, чомусь із першого погляду я автоматично зарахувала була його до “рускоязичних” і вже наготувалась почути цю їхню силувану нововивчену українську, таку тісну, як нерозношений черевик, із раз у раз випираючими болісними саднами чужих фонем - “думафф”, “шукафф” (та розслаб же ти щелепи, бідо!), і моторошними - аж душа обмирає стежити, мов за калікою, - спотиканнями на подумки перекладених із російської конструкціях, так розмовляє наш продюсер - дуже стараючись: “я рахую, що дзвінки в ефір треба прикоротити”, “нам потрібна програма більш сильна, з своїм обліком”, з чим-чим? – “з обличчям”, ага, зрозуміло… (Навіть отакий чисто галицький зворот, “то була моя бабця”, ще нічого не доводив, бо ж ці, нові, охоче переймали від галичан характерні слівця, діалектизми, навіть питальні співучі інтонації, й ліпили їх на свій волапюк у найнедоречніших місцях, вочевидь упевнені, що то й є щира українська мова, якої в живому виконанні вони, окрім як від галичан, може, й не чули ніколи, зрештою, а серед галичан що, не буває російськомовних? - послухати лишень, як вони всі в одну душу догідливо щебечуть по-російському, іно опинившись у Києві, а українську зберігають, гейби таємна секта, в суворій конспірації перед місцевим населенням, виключно для вжитку “серед своїх”!). І навіть те, що цей хлопець назвався внуком УПівської боївкарки, жінки, чий образ не відпускав мене, відколи я вперше вгледіла її на паршивенькому архівному знімку - таку різко відмітну серед усіх тих вояків із грубуватими селянськими фізіономіями, чепурну й відзіґорну (елеґанцьку, як у них там кажуть!) навіть у повстанському однострої, так зграбно перетяту в короткому стані армійським паском, ніби не з підземної криївки вилізла на світ, а вбралася панночка для виїзду на полювання в родовому маєтку і десь за спиною ховала англійського стека, а за кадром - кількох породистих хортів, що з нетерплячим гарчанням натягували повідок, - те, що він міг мати до цієї жінки найбезпосередніший – кровний - стосунок (щось наче й справді прозирало спільне в губах, у посадці очей...), теж анічогісінько не доводило, – що, хіба не пам’ятає наша стара тусовка (та тільки де вона тепер, гай-гай…), як рідний правнук самого Миколи Міхновського на початку 1990-х ошивався по тодішніх хрещатицьких “демократичних” точках, нині покійних «Ямах» і «Кулінарках», переконаним “істінно русскім человєком”, ще й російські монархічні стішки власного виробу там, пригадується, декламував? (його славний прадід, либонь, перевертався в могилі, як курча на рожні!..) А вже про менш помітні історичні постаті, то годі й казати – віра, мова й прапори мінялися в українських родинах ледь не щопокоління, навіть не як костюми, а як одноразові шприци, вколовся – і в відро, і так всю дорогу, від Костянтина Острозького почавши, того самого, що заснував був, сердега, Острозьку Академію насупротив польській експансії - а рідна внучка бац, прийняла католицтво - і цілу академію здала як на блюдечку тим самим отцям єзуїтам, з якими дід усе життя проборовся, і ось це, схоже, й є єдина національна традиція, що й досьогодні лишається чинною, так що на цього живця мене так скоро не купиш - хто там, як у Біблії, кого народив… Тобто, жодної такої блискавичної прив’язки, зімкнення образу з тим, котрий мене цікавив (го, ще й як цікавив!), якогось там духовного споріднення, хвилюючої сюжетної інтриґи й тому подібної байди, - чогось такого, що могло б бодай сяк-так пояснити все, що впало на нас із тобою, як стеля на голови, - в мені не виникло, і взагалі нічого не виникло, хоч ти й не віриш, і навіть трохи ображаєшся, мовляв, як же так, але – нічого, зайчику мій, нічого, опріч хіба того миттєвого запаморочення від розсунутої стіни, відчуття, трохи схожого на вестибулярну галюцинацію, мов недобрала маріхуани на гримучій вечірці: світ поплив, але страх не зник. Та, по правді, я й не сподівалася від цього контакту (бо я таки дійсно шукала була контакту з родиною Довганівни, хоч іще й не знаючи достеменно, якого саме!) чогось-то надзвичайного, журналістський досвід давно мене впевнив, що родичі героя (та ще й коли “у других”!), - то порода, як правило, малокорисна: щонайбільше, на що вони надаються (це, якщо дуже пощастить!), - то на парочку старих фотознімків, зацілілих у родинному альбомі (якщо такий не зник безслідно при котромусь з арештів!), і ще - ще, можливо, але це вже якщо дуже-дуже пощастить, - на геть безпотрібний особистий спогад, от так собі, навмання переказаний дітям мамою-дядиною-тіткою (жінки пам’ятливіші!) за в’язанням рукавичок чи ліпленням вареників: якась така безмисна, пустопорожня дрібничка, бозна-чом залишена перекочуватися в просторі людської пам’яти, як, бува, на дні старої шухляди облізла кулька не-знати-з-якого приладдя чи задавнений слоїчок з-під мікстури, - ні на що не придатна, ні до чого не дотична, приміром, згадка, що славетний небіжчик незадовго до смерти прохав грушевого узвару, - і ти на хвилиночку стовпієш, не знаючи, як реаґувати: чи тут щось прустівське, з дитинства, як розчинене в чаї тістечко?.. - або про те, що стіл на терасі родинного дому (вже давно неіснуючого) був із неструганого дерева, така, знаєте, шкарубка на дотик стільниця, - ум-мгу, дуже цікаво, дякую, на жаль, у нас касета закінчується… Касета закінчувалась тому, що режисер уже з чвертьгодини робив до мене на задньому плані страдницькі міни й змахував руками з жахливим звірячим вищиром, що мало означати “зав’язуй!”, аж доки мене не розбирав сміх і я не губила нитку розмови, - насправді ж якраз отакий непотріб щоразу хвилював мене не менше, ніж сама “сторі”, котру, в межах півгодинної програми, належалося відзняти й змонтувати, засмажити й заправити готовою до стравлення публіці: там була кухня, з своїми казанами й сковорідками, там вступав у гру мій власний кулінарний хист, а ці марні й безужиткові, призначені вже тільки на смітник (non-recyclable!) порізнені друзки чийогось життя, - колись для когось дорогі й сповнені смислу, поки те життя тривало, поки його виповнювала, підсвічуючи зсередини кожну таку дрібничку, жива волога чиєїсь любови, - незмінно ранили якоюсь особливо жалкою беззахисністю – наче викопні рештки загиблих цивілізацій. Врешті-решт, то було чи не все, що справді зоставалось по людях на світі свого власного, невідчужуваного й непіддатного на переплавку, - те, чого в жоден спосіб не можна було ні підробити, ні перебрехати на догоду новим модам і новим ідеологіям, не можна було навіть усуспільнити, пустивши в газети й на телевізію й так затерши, затупавши тисячами ніг всякий слід у тому небіжчикової присутности, - відколи загинула Владка Матусевич, Владка, чию милу мордуську з гострими пташиними рисами перетворили посмертно на бренд для ґлянсованих жіночих журналів, так що й мені по якімсь часі перестало стискатися серце на вид її розтиражованих портретів, я мала добру нагоду пересвідчитися - незникомими, нерозчинними мають шанс залишитися тільки оті безужиткові дрібниці, і по Владці я все-таки зберегла собі одну таку на пам’ять: сама невеличка на зріст, вона мала звичку підступатися до співрозмовця майже впритул, одним плавким балетним па, з вигнутим станом і задертою голівкою, мов підкрадалася знизу вгору, розкручуючись як лассо чи як кицька, що збирається заскочити на дерево, від чого першої миті задкували навіть найнезворушніші політичні горили, - і ото тільки в тому одному рухові, як море в краплі води, й продовжує світитися до мене все, що за життя звалося Владиславою Матусевич, - і в якому фільмі це покажеш? І навіть якщо покажеш, навіть якщо зацілів де-небудь якийсь аматорський відеозапис - день народження, весілля, вечірка в нічному клубі, вона ж була модна художниця, до лиха, вона мелькала скрізь і всюди, її було так багато, що перші місяці по її смерті Київ здавався порожнім! – навіть якщо покажеш, то кому воно що промовить?..

Потроху я доходила думки, що людське життя – то, либонь, не стільки, і принаймні НЕ ТІЛЬКИ та епічно пригладжена “сторі” з кількома персонажами (батьки, діти, кохані, друзі-соратники, хто там ще?..), котру дається в сяк-так цілісному вигляді донести до нащадків, - таким воно виглядає хіба зі сторони, крізь протилежний, зменшувальний кінець бінокля, в який ми привчені дивитися й на своє власне, повсякчас наводячи на нього лінзи численних CV, автобіографічних форм, кухонних сповідей і міфів домашнього виробу, тобто безугавно підстригаючи його по формі про людське око, - якщо ж спробувати побачити його зсередини, то воно виглядатиме як величезна, безрозмірна валіза, вщерть напхана якраз отим геть безужитковим для сторонніх мотлохом, - валіза, яку, покидаючи цей світ, небіжчик безповоротно забирає з собою. По дорозі, правда, з неї, незастебнутої, висипається на згадку живим іще жменя-друга мотлоху (передсмертне прохання грушевого узвару, наступальне па, схоже на підкрадання знизу для висотного стрибка…) - й залишається надовго перетлівати в мізках свідків і хоронителів, і щоразу, зіткнувшись із таким загубленим покотьольцем, я почувала невиразну глуху вину за власну безпорадність, - так, ніби саме в ньому, випадково зацілілому, міг ховатися ключ, затрачений таємний код до якихось глибших, підземних смислів чужого життя, і ось цей ключ трапив до рук мені, а я не знаю навіть, до якого замка він належить – і, ще гірше, чи існує такий замок взагалі…

Звідтоді я вірю загубленим дрібничкам – далеко більше, ніж готовим історіям, які хтось для мене вже обпатрав, засмажив, заправив і подав на стіл. Я вірю зацілілим жестам і позначкам на книгах, незумисно підловленим на аматорських знімках мімічним гримаскам і неправильно надгризеним мундштукам: я – детектив Коломбо початку нового століття (не смійся, будь ласка!). Я знаю, що ці викопні рештки загиблих цивілізацій – багатьох-багатьох загиблих цивілізацій, що колись існували під людськими іменами, - не брешуть. Якщо взагалі є спосіб щось зрозуміти про чуже життя (тут своєму власному спробуй дай раду!), то тільки оце («оце!!!»). Все інше ми вже чули, все інше нам уже через вуха ллється, спасибі…

Я ведусь на ці марні порізнені блискітки, як сорока на розсипані коралі. Тобто, достеменно так само: підбираю й несу до себе в гніздо. У мене їх уже ціла колекція – мої власні (невпорядковані) нотатки по різних блокнотах (часом на вкладених аркушиках, на концертних і фестивальних програмках, на зворотах прес-релізів, ще на якійсь попідручній байді…), відкинуті при монтуванні (поскручувані ґвинтом) обрізки плівки, бозна-пощо бережені вдома в коробці з-під комп’ютера, і в самому комп’ютері теж, до речі, повний бардак: от навіщо мені, спитати б, колись надісланий (кепсько відсканований) малюнок померлої від лейкемії прип’ятської дівчинки, якій, на переконання невбитих горем батьків, було вготовано велике мистецьке майбутнє? (Важко сказати, правда цьому чи ні, - дитячі малюнки всі цікаві, на цьому коричневий бегемотик стоїть над синім, скругленим до обрію озером, в чорнобильську передачу малюнок не пішов, не вписався, я хотіла витримати там максимально лаконічний стиль, напружений, жорсткий і суворий, без слинення, без розвезькування шмарклів, і мама дівчинки на мене образилась: я одбирала в неї нововинайдене виправдання її життю – роль матері трагічно загиблого юного генія, а що реально могла запропонувати натомість – мертву дитину?.. Але навіть якби не мама, не моє почуття вини перед нею, гадаю, в мене все’дно не стало б духу той малюнок у себе в комп’ютері вбити, і я його навіщось бережу – так, ніби сподіваюся, що він коли-небудь на щось іще придасться…) По суті, всі мої відзняті сюжети починалися й розросталися зовсім не з “теми”, як я щоразу глибокодумно вдаю перед продюсером і колеґами, а – незмінно - з якоїсь такої дрібничкової зачіпки, котра чомусь перепиняла увагу, дражнила й притягувала недоступністю схованих за нею чужих тайн, як, бува, далекий вогник людського житла з вікна нічного поїзда: от би підгледіти, хто там живе, що робить, чому так пізно світить?.. В остаточному варіанті, в готовому фільмі ця стартова деталь, як правило, випадала - або цілковито лишившись поза кадром, або, в кращому випадку, мелькнувши десь разок заднім планом, так що лиш мені самій і знати: скромно собі захованим у куточку картини автографом Дарини Гощинської, а чесніше б сказати - пам’яткою чергової моєї поразки, знов-таки, нікому, крім мене, невидної: бо ніколи ще мені не вдавалося – так, як, я відчувала, це можна б зробити: якби намацати затрачений потаємний код! – ні разу не вдавалося по-справжньому щось на тих дрібних камінчиках побудувати, крутонути їх під таким кутом, щоб за одним поворотом усеньке життя людини враз як стій висвітлилося вглибину, і все в ньому стало на свої місця, як у головоломці, - ні разу не випадало правдиве «оце!!!».

Що, розуміється, не значить, ніби треба припинити зусилля.

Іншого методу в мене немає, – звісно, якщо це взагалі метод. Точніше, в інші методи я не вірю - всі вони, по-моєму, давним-давно себе виснажили. Так що по-іншому мені просто нецікаво.

Не знаю, щО мене так зачепило було на тому знімкові, де серед п’ятьох вояків УПА (…боївка, кинув мені Артем, кінчиками пальців підсовуючи знімок по стільниці й чомусь стишивши голос, наче з фотографії, якщо поводитися з нею необережно, міг леда хвилю гримнути постріл…) - другою справа, простоволосою, з закрученим по моді воєнних літ голівудським валиком, навислим на чоло, стояла й ледь усміхалася просто до мене молода ясноока жінка - зграбно, ба навіть відзіґорно перетята в короткому стані армійським паском, з тією спокійною, самовладною впевненістю в поставі, котра чомусь наводила на гадку зовсім не військову - радше про виїзд на лови в родовому маєтку: панночка чекає, коли підведуть коня, а десь за кадром кілька породистих хортів з нетерплячим гарчанням натягують повідок. Їй безперечно пасував би англійський стек і білі рукавички, - і водночас було в її недоречно вишуканій серед лісу постаті щось напрочуд жіночне, прохолодно-втишливе, як лагідна владна рука на розпашіле чоло: щось, що має заспокійливо діяти на хортів, і коней, і на молодих мужчин з автоматами, либонь, так само, - серед них усіх усміхалася (ледь помітно вигнувши губи) тільки вона одна. «Яка гарна жінка», - зауважила я, і собі чомусь стишивши голос, хоч вона, строго кажучи, була не стільки гарна, в звичному розумінні, скільки – осяйна: навіть на бляклому знімку довкола неї немов стояла видима пляма світла, наче на полотнах давніх майстрів круг янгола, післаного з доброю вістю, не бійся, Захаріє, бо почута молитва твоя, - Артем скоса глипнув, гмукнув невиразно, чи то погоджуючись, чи, навпаки, як історик, що знайшов-перед-ким-похвалитися архівним документом, дивуючись із моєї дурости, гарні жінки їй у голові! – але підхопив і, з тим своїм тонко викривленим осміхом, яким мов наперед глузував із того, що збирався сказати, розвинув тему, хоч і в дещо несподіваному напрямку: «Як гадаєш, з ким із цих чотирьох вона спала?» – «Ось із цим», - бозна-чом без вагань тицьнула я на крайнього хлопа справа, з по-вовчому близько посадженими очима й горбатим носом, пускаючи повз вуха Артемів прозорий натяк (ми-бо з ним натоді не спали вже зо три місяці, й жодного сенсу гальванізувати цей природно відмираючий зв’язок я не бачила, щоразу при зустрічі чимось вимовляючись, так що він мав би досі запідозрити в мене якусь укриту хронічну недугу, неспинну кровотечу абощо…), - вовкуватий хлоп позував у півкроку, мов для рівноваги сторожко держачись за наставлену цівкою догори ґвинтівку, і моя певність щодо нього була тим дивніша, що сама я на місці тієї жінки якраз вибрала б іншого - того, котрий стояв найдалі, крайнім зліва, і дивився кудись убік, наче ціле те фотографування його не обходило: з-посеред усіх чоловіків на знімку, простакуватих селянських фізіономій, витесаних багатьма поколіннями тяжкого фізичного труда (зрештою, а війна що, не так само тяжкий фізичний труд?..), він єдиний був по-справжньому вродливий, пекучий красень брюнет, вдосконалена й ушляхетнена, чисто виголена версія Кларка ¢ейбла - із застиглим в очах непідробним задавненим смутком, на який Кларк ¢ейбл не спромігся б і за найпишніші гонорари: такий смуток треба ростити в собі роками, водномить його не добудеш, таким смутком повняться наші народні пісні, здається, всі як одна в мінорі, навіть маршові, походні, слова не мають значення, бо жодним словам все одно не вмістити того смутку, ані не виповісти його першопричини, його бере тільки музика, і тому в брюнета були музичні очі, вони звучали, - тимчасом Артемова рука обережно, запитально погладжувала мені ногу крізь шліц спідниці, забираючись вище коліна, і я машинально, як завжди, подумала про його обручку: щоб не порвала часом мені колготок, - можна було б просто відсторонитися, після трьох місяців це був би достатньо вимовний жест, але я й далі, як зурочена, непорушно чапіла, схилившись над столом, над знімком, на якому, я вже була майже певна, розігрувалася між отими трьома якась прихована драма, Артем задихав частіше, його великий палець уперся в щілину мені між ногами й працьовито розсував її крізь колготки й трусики, з нього завжди був вельми сумлінний коханець – науковець і книжник, він усе робив як по-вичитаному, і часами в мене виникало враження, наче я цінний архівний об’єкт, оснащений невидимою інструкцією для користування, а часами - що він мене смертельно боїться, і тоді я щиро приходила йому на поміч, дарма що в устах мені потім надовго лишався смак вийнятого з холодильника старого сиру: в Артема чомусь був холодний прутень, і взагалі холодне на дотик тіло, але тої хвилини, впершись руками в стільницю й очима - в фото, я несподівано зазнала навального, гострого збудження, куди гострішого, аніж якби мені в цей час показували порнуху, - якогось незнайомо-страшного, одчайдушного й хижого, ніби це мало бути востаннє в моєму житті, ніби зненацька спалахнув, засліпивши, наведений просто на мене прожектор, не зоставивши з мене нічого, крім колодязно-чорного крику, тільки той крик не тонув, а піднімався – вгору, немов по трубі, розпираючи в горлі аорти, зі стукотом виштовхуючись крізь стяті зуби, і вже не мало значення, хто (чи що!) задирає мені ззаду спідницю, нетерпляче рве вниз зайву тканину, швидше, швидше, я скупчился в тій точці, звідки мав прийти порятунок, - і він одразу ж і прийшов, блискавичний, як липнева гроза, і чиясь лапа брутально закляпила мені рота, з чого я збагнула, що крик, який тепер відлунював у вухах, походив із мого власного горла, й, заперечно мотнувши головою, щоби струсити лапу, повільно скліпнула очима, - перед зором ще допливали каламутні жовтяві кола, і перше, що крізь них проступило, був отой фотознімок із п’ятьма постатями на ньому: всі вони палахтіли різким білим сяйвом, як на неґативі. Треба було скліпнути ще раз, і ще кілька разів - доки знімок не потемнів до нормального стану - і тоді стало ясно, що трясеться не знімок, а стіл, і то з тої вагомої причини, що я на нього навалилася в досить незручній позі, а Артем продовжує старанно товкти мене ззаду, ще й намагаючись затуляти мені при тому одною рукою рота, - все це дійство, як-не-як, відбувалось на його робочому місці, в підвалі книгосховища, і могло б бути справді вельми пікантно, якби хтось із його співробітників зазирнув у двері – які він, щоправда, завжди з моїм приходом замикав.

(Я подумала в тій хвилині - безживно й порожньо, мов сліпою плямою замість думки, - що тільки це єдине мене й приваблювало, цей вистуджений підвал із лінолеумною підлогою й дурманливим, дріжджевим духом перетлілих од ветхости паперів, із змовницьки замкненими, оббитими старим дерматином дверми, що надавало нашому жалюгідному романчикові збудливого присмаку студентської бездомности: коли ще трахаєтесь, як кролики, по всіх приступних закамарках, - всі ж Артемові маловдалі спроби перенести дію на мою чи його територію, в нормальне помешкання з нормальним ліжком, я просто стирала з пам’яти…)

Попрощалася я тоді майже відразу - тільки-но давши, сквапненько, лад одежі й метнувши контрольний погляд у дзеркальце, уникаючи дивитися на щасливого, пітного й розгубленого Артема, що недоречно пірвався був проявляти ніжність, котра, як відомо, народжується по той бік пристрасти, але закляк, приморожений моїм непристойним поспіхом і односкладовими помруками, - все це вельми скидалося на панічну втечу з місця ганьби й неслави, одначе голова моя, проясніла після оргазму, працювала зосереджено й чітко, як телетайп, вистукуючи команди, - максимальна ефективність при мінімальній затраті рухів, не повертаючи голови: десь тут у тебе був мій Ернст, путівник по Києву 1928-го року, він тобі ще потрібен? і (без паузи, не переводячи духу), якщо можна, позич мені ненадовго цей знімок, гаразд? – знімок всунувся між пожовклі сторінки безневинно розстріляного Ернста, торбинка насилу защіпнулась, головне, нічого тут не забути, Артем наздогнав мене вже на порозі, поцілунком у щоку (мокрим) і погрозою подзвонити в кінці тижня (чому всі чоловіки вважають за потрібне конче заявляти на прощання свої права на наступний раз? – так, ніби я сама не зможу подзвонити, якщо схочу!), - і то було все, то справді було все: більше ми не бачились – а по телефону вимовлятися надмірною зайнятістю необразливо й навіть жалібно - мовляв, рада б душа в рай, так гріхи ж, гріхи..., - я вмію, нівроку, цілком кваліфіковано.

Артем (радий усякій оказії підкріпити хирлявий зв’язок якимись предметними зобов’язаннями, як то звичайно буває під кінець і на початку, - коли випозичаються книжки, компакти й фотографії, вигадуються спільні справи, від яких потім нелегко відкараскатися…) спитав тоді про знімок: «Нащо він тобі?» – і я булькнула теж щось односкладово-маловрозумливе, типу думаю-дещо-зробити-про-УПА, тема назріла (гейби перед нашим продюсером виправдовувалася!). Це була, звісно, чистої води відмазка, гониво на відчіпного, бо нічого такого я не думала. Про УПА, на моє тверде переконання, належалося знімати й писати виключно західнякам, в яких у кожного ж у родині, коли пошукати, можна знайти як не напряму “хлопців з лісу”, то вже напевно депортованих “за пособництво”, а що депортували їх цілими селами, і гаразд іще, що не повивозили всіх до ноги кудись за Єнісєй, як поляки за Віслу, то питається - якої біди я мала би сунутися зі своїми п’ятьма копійками туди, де й без мене за кожним кроком комусь живі кості хрущать?.. Все, чим диспонувала я особисто, обмежувалося спогадами мами й вітчима, дяді Володі, про голод 1947-го року на Сході: дядя Володя (я так ніколи й не наломилася називати його бодай “папа Володя”, як хотілося йому і, напевно ж, мамі…), ходив тої зими, п’ятнадцятилітній пацан, разом із дорослими в себе в Одесі на підлідну, неводом, риболовлю й тим сяк-так підтримував родину – обабіч ополонок, розповідав, цілий день нерухомо, як примари, стовбичили опухлі, на слонових ногах жінки - чекали на викидувану з невода мільку, хапали її з криги й тут-таки зжирали сирою, - а по спасенний хліб і в нього, і в мами на Полтавщині виряджалися експедиції на Західну («у Западну», вперто казав дядя Володя, ніби ця простацька латка на його загалом досить чистій, як на одесита, мові була невід’ємна від тих подій і виправленню не підлягала: “у Западну” - і край, а “Західна” – то вже з лексикону наступного покоління…). Ті здобичницькі виправи, напхом у консервній банці (і покотом - на даху) божевільного, без всякого розкладу й ладу чугикаючого від станції до станції товарняка “500-В” (в народі його з могильним гумором охрестили “п’ятсот-вєсьолим”: міг зненацька спинитись серед поля і простояти - де п’ять хвилин, а де п’ять годин, і так само зненацька рушити далі, лишаючи позаду струшений розсип нещасливців, що вискочили спорожнити міхурі, - сховку не було як шукати, при кожній зупинці вони просто валилися під насип покотом, чоловіки й жінки упереміж, поспіхом заголяючи зади, з єдиною гарячковою гадкою: встигнути – і потім видряпатися назад на своє місце, поки хтось інший не зайняв, - дяді Володі особливо гостро вбилась у пам’ятку ця невідступна тривога за місце, відай, трудно воно давалось захарчованому підліткові, що мусив штовхатися врівень із дорослими, мою ж уяву найдужче вражала ота безстатева оргія квапливого масового випорожнення вздовж состава - легкість, із якою людей перетворювано на стадо…), - ті виправи по хліб були нітрохи не безпечніші від теперішніх, і також же “по хліб”, - заробітчанських, до ще-західнішої Європи, до правдивої, шенґенської, заклумаченим «Ікарусом» по дорогах Словаччини й Польщі, де з кожного гайка може леда-хвилю вихопитися навперейми яка-небудь “російська мафія” з “калашами”, - дядя Володя, що мандрував навесні 1947-го на даху “п’ятсот-вєсьолого”, згадував серед ночі сліпучий ліхтарик у вічі й заморозний доторк металу до підгорля: «Дєньґі єсть, пацан?..» - якимсь дивом він здогадався обіруч відгорнути поли піджачка, в якому спав, внутрішніми кишенями назверх: чистий, мовляв, - інстинктивно ж і вичавив із себе, що бозна-звідкіля спливло на язик: «К брату єду…», - і його лишили, шмонати не стали, хоч гроші в нього якраз були, ретельно зашиті матір’ю в труси на дорогу, а от брата – брата не було ніколи. (Мусила бути мрія - потаємна хлоп’яцька, сирітська - про брата, конче старшого, який прийде з фронту, накладе всім кривдникам духопеликів, оборонить і захистить: мрія й захистила!) В їхніх очах – в очах виснажених брудних людей, що похапцем поливали паруючою сечею залізничні насипи, - тодішня новоприєднана Галичина, восьмий рік плюндрована вздовж і впоперек фронтами й партизанкою, ще сяяла сліпучою “Європою”, оазою непомисленних розкошів, - так, як в очах нинішніх українських заробітчан шенґенська, - і тим, хто потрапив щасливо до неї добратися, вона з багацькою щедрістю вділяла од своїх розкошів: кому мішок сухарів, кому дві торбини круп і торбину гороху, а кому навіть повнісінький, натоптаний із верхом мішок борошна – його невідь-як зуміла на собі доперти з Волині, з пересадкою у Здолбунові, тьотя Люся, мамина старша сестра, - і так 1947-й не став для України, всупереч замірам Верховного Головнокомандувача, ще одним, і вже остаточним, 1933-м, тож принаймні цю війну, в жодних підручниках історії не зафіксовану, УПА в Сталіна виграла: жодна продразвьорсточна команда не ризикнула б уступити наприкінці сорокових у західноукраїнське село “трусити хліб” (а якби здуру ризикнула, то стільки б її й бачили, що до того села на підступі, казав дядя Володя з хижим смішком сатисфакції, наче з відлунням того самого хлоп’яцького захоплення чужою силою - ох і накладуть комусь духопеликів! - і водночас, от же чудно, з ледве вловним відтінком неприязні, трохи ніби навіть заздрої, мовляв, еге ж, добре їм було там воюватися, а от поопухали б на льоду з моє, то подивився б я, чи сильно б тоді повиступали!..) Опухи опухами, могла б я заперечити дяді Володі (і заперечувала – подумки, ніколи вголос), а проте різниця з 1933-м таки була – була масова, і таки, по всьому видать, несогірше зорганізована армія, яка перед тим три роки поспіль тренувалась одбивати хліб од німців: досвід знадобився, і країна не вимерла. Як не рахувати фінської кампанії, то була, як-не-як, чи не єдина Сталінова поразка, і ще сорок років по його смерті радянська історіографія одігрувалась за неї на “Западній” на всю силу добре оплаченої уяви, - що оплаченої, це ми, котрі тямущіші, без особливих зусиль просікли ще школярами: жодна тема не викликала тоді на перервах таких гарячих сварок, як війна, - для наших батьків вона була ще живою, не книжною, і надто вже різнилася наколочена в родинах пам’ять проти того, що належалося завчати по підручнику, виникала суто хімічна реакція несумісности: клекотіло, булькотіло, і випадало в осад на адресу підручника чітке й презирливе: бре-ехня!.. Ось, в принципі, і все, що мені було реально відомо; м’яко кажучи - негусто.

Так що УПА – ні, УПА була ні при чому.

Просто, я не могла зоставити в Артема той знімок. Він був мій – чи, точніше, став моїм. І не тому, що мене ледве не на ньому відтрахано без усякого з моєї сторони опору, а швидше навпаки: тому й без опору, що в мене немов уступила тоді чиясь чужа воля – от саме таке було відчуття. (Цілий день потому я лазила розбита, ніби мене пропустили в пральній машині через центрифуґу.)

Молода жінка, що з аристократично невимушеною звичайністю стояла серед лісу в гурті чотирьох мужчин з автоматами й ледь помітно всміхалася, вирізнена плямою світла, мов химерним дефектом плівки, називалася - Олена Довганівна.

А більше я, справді, нічого не знала.

……………………………………………………………………………………

- Про що ти задумалась?

- Я ніколи цього не зніму. Ніколи.

- Ти все зумієш, - кажеш ти так переконано, що мені робиться страшно. Твоя родина мовчки дивиться на мене з усіх фотографій разом. Просто неймовірно – що ти в мені знайшов?

(Питання, якого в жодному разі не можна ставити вголос, вгризаюся за язик, – а то ти, чого доброго, й сам почнеш над цим застановлятися…)

Чого я тобі не казала: коли ти вперше мене поцілував (точніше, то я тебе першою поцілувала – не в змозі довше зносити твого майже екстатично сяючого погляду, до якого тільки молитовно складених рук і бракувало: звісно, що ти мене боявся - де ж пак, телезірка, і взагалі…) – щО мене по-справжньому потрясло, куди жорстокіше, ніж у п’ятнадцять, був вираз твого обличчя, коли наші уста роз’єднались, - вираз людини, котра, опинившись на вершині гори, бачить, як унизу, в долині, її місто западається в землю. Ти дивився, немов не впізнавав мене, немовби я блимотіла й одмінялася перед тобою з шаленою швидкістю, і гарячкова світлотінь щастя й жаху на твоєму обличчі навпростець віддзеркалювала моє блимотіння, - і так, через твої очі (погляди наші ще не роз’єднались), я на мить змогла вгледіти той землетрус унизу: німо, з вимкненим звуком валился будинки й розверзалась земля – наче при зйомці з літака, од якої операторові смертельним захватом запирає дух…

Звідтоді я знаю це почуття, воно нема-нема та й нагадує про себе, коротким стенаючим уколом: я стою на вершині гори, під твоїм поглядом, і спускатись мені - нема куди.

- Ти все зумієш, - кажеш ти з непохитною переконаністю в голосі.

І аж тепер нарешті я розумію, чому при першій зустрічі мене так заскочила була твоя українська, ніяк не сподівалась почути: надто впевнено ти рухаєшся крізь життя, надто спокійну й самовладну зберігаєш у ньому поставу, ніби й не підозрюєш, що буває інакше. В тих, хто змалечку зріс у свідомості свого українства, рідко трапляється така природна – незащемлена – гідність: то тільки на позір вона здається легкою, як вроджена грація, насправді тут скорше оманлива легкість акробата, який перед тим тренувався роками; в цьому випадку правильно буде сказати – поколіннями: на таку поставу в світі треба мати за спиною щонайменше три-чотири покоління предків, внутрішньо незнайомих із будь-якими формами соціального приниження, - ситуація явно не наша, в Україні після ХХ-го століття практично вже неможлива, нізвідки їй було взятися…

Дай мені руку. Яка гаряча. (В тебе прекрасні руки, найгарніші, що я коли бачила в мужчини, сильна, виразно виліплена кисть, довгі породисті пальці, чому я не Роден, чому не працюю бодай для реклами: така рука, крупним планом, на жіночому коліні, купуйте колготки Lycra?.. Ось на це я, відай, тільки й надаюся, оце моя верхня планка – рекламні кліпи знімати…)

Не відпускай мене, чуєш? Я нічого не знаю - не знаю навіть, по правді, чи це те, що називається в людей любов’ю, чи якесь примусове втручання чужої волі (часом украдається й така підозра). Я не знаю, чого хотіти від майбутнього, і навіть – чи є у нас із тобою майбутнє; нічого не знаю. Тільки тримай мене, добре? Не відпускай. Ось так.