bulletголовна
bulletбіографія
bulletпоезія
bulletпроза
bulletесеїстика й критика
bulletгромадська діяльність
bulletінтерв'ю
bulletновини
bulletнагороди
bulletінсценізації та екранізації
bulletфотогалерея
bulletкалендар
bulletконтакти
English version
ПОПІЛ КЛААСА

ПОПІЛ КЛААСА

Бути першим письмеником, змушеним представляти літературу своєї країни чужоземній аудиторії, котра не то про літературу, а й про країну твою уявлення має в кращому випадку приблизно-географічне, - то місія завжди трохи ексцентрична. (Торік у Стокгольмі мені довелося виконувати її в тандемі з бритійкою Маріною Левіцкі, з якою нас, в очах шведського видавця, об’єднувало те, що в обох наших романах - моїх «Польових дослідженнях з українського сексу» та її «Короткій історії тракторів по-українськи», - було в заголовку слово “Ukrainian”…) Дивовижна штука, - бурмочеш собі під носа, розпаковуючи валізку в затишній (солодко пропахлій старим деревом, лляним полотном і мокрим дерном) спальні Вілли Hellebosch, - дивовижна штука, адже це всього-на-всього дві з хвостиком години лету, а враження – наче опинилась на іншому континенті… І все тому, що тут ти – людина без “розпізнавчих знаків”, без жодних культурних референцій, що могли б тебе “маркувати” як представника певної спільноти. Ані книжки й картини, з якими ти виросла, ні пісні, що складають твій внутрішній “саундтрек”, ані бодай ландшафт твого міста (від часу падіння Константинополя, як-не-як, столиці східного християнства!), тут нікому не відомі - “не прописані” в цьому просторі мокрих шпилястих будиночків із шоколадної цегли й низько розлитого в небі водянистого світла (щойно тут нарешті потрапляєш належно доцінити давнє фламандське малярство: таке саме світло ти бачила на полотнах Франкена-молодшого, - чи, може, у Бройгеля, в «Падінні Ікара»?..).

Ти тут не просто подорожанка – ти культурний анонім, “людина без властивостей”. Позиція, в якій для письменника (надто такого, який у себе в країні, завдяки всюдисущому телебаченню, анонімности давно позбувся і вже не може загубитись у вуличній юрбі!) завжди є неоціненні переваги: це позиція ідеального спостерігача – злитого з простором і нічим у ньому не прикметного. В моєму випадку вона тим більш ідеальна, що свої “розпізнавчі знаки” для цього простору - ті, без котрих і люди, й пейзажі завжди залишатимуться для нас “німими”, як незаштриховані білі плями на середньовічних мапах, - у мене все-таки є: я привезла їх із собою з дому, із своєї країни, ціле життя якої за минуле століття так і пройшло для решти Європи “незаштрихованою плямою” - в режимі вимкненого зображення й звуку… І цих знаків виявляється не так-то й мало.

До ¢ента я їду, зваблена не так можливістю побачити іконостас Ван Ейків, як, насамперед, із юних літ жевріючою в мені майже-родинною ніжністю до Метерлінка: перший український переклад його «L’intruse», надрукований 1900 р. в Австро-Угорщині (в Російській імперії, до якої тоді належала більша частина України, українська мова була офіційно заборонена), належав одній із найцікавіших письменниць 20-го ст. (знов-таки, широкому західному читачеві майже зовсім не знаній!) - Лесі Українці, чия драматургія – поруч із прозою Вірджинії Вулф та Ін∂ебор∂ Бахман, поезією Сільвії Плат і Віслави Шимборської - склала фундамент моєї письменницької ідентичности. Метерлінк був одним із її найулюбленіших сучасників, і плани Лесі Українки, як і всієї тодішньої “Молодої України”, були багато в чому подібні до планів “Молодої Бельгії” – модернізувати культуру “селянської нації”, зробивши її “світовою”. (Тільки що проголошену в 1918 р. українську державу в 1920 р. зайняли більшовики, і плани довелося відкласти – на цілих сімдесят років…) У ¢ентському Музеї мистецтв я довго й ностальгійно розглядаю викладені у вітринах фен-де-сьєклівські видання, - з тим почуттям, із яким випущений із тюрми багаторічний в’язень, з’явившись у гості до колишнього однокласника, що тимчасом став директором фірми, міг би розглядати давні фотографії у випускному альбомі, - а перед груповим портретом роботи Тео ван Рюссельбер∂а зупиняюся, ледве стримавши радісний вигук, ніби вгледіла старих знайомих: ось вони, мої любі, всі за одним столом, - онде Верхарн, он Жід, а ось і симпатяга Метерлінк, схожий у профіль на замисленого бурундучка, - ну, здрастуйте!..

Розганяючи велосипеда на польовому путівці, з повними вухами вітру й тим щасливим збудженням, яке переживає городянин у відкритому просторі (коли, як писав інший українець, Микола Гоголь, “стає видно далеко на всі чотири сторони світу”!), я в якийсь момент раптом ясно усвідомлюю, чим саме фламандський ландшафт різниться для мене – навіть на око – від східноєвропейського: в ньому немає слідів війни! Яруги під переліском тут справді є яругами, а не залишками шанців Другої світової, і якщо берег річечки в якомусь місці просів, то це від під∂рунтових вод, а не від вибуху бомби в оточеній партизанській криївці… Кров, яка проливалася на цій землі, давно всякла в землю: навіть коли пам’ятається, як в Іпрі, вона вже не болить - стала історією. Натомість у моїй країні вона ще, дослівно, хлюпає під ногами. І це зовсім не метафора, коли врахувати, що найбільші масові поховання в Україні стало можливим відкрити тільки в 1990-ті, вже після розвалу СРСР, - щойно тоді сотні тисяч родин уперше довідалися про долю своїх пропалих безвісти в 1930-1940-ві батьків і дідів, про яких за часів радянської імперії згадувати можна було хіба що пошепки…

І зразу ж за тим я пригадую, що в цьому просторі маю ще одного “літературного провідника”, - що цими-таки полями й перелісками бродив (хай би тільки в авторській уяві!) культовий персонаж моїх 15-ти років, славний хлопець Тіль Уленшпігель - і попіл Клааса стукав йому в груди… Шарля де Костера в Україні перевидавали безліч разів ще за радянського часу, то був випробуваний прийом “езопівської мови” всередині пригніченої культури - перекладати “за аналогією” (і писати також! - бажано з найвіддаленішої історії), і вдячний читач ловив і розшифровував послання на льоту: іспанський король сидів у Кремлі, українські ∂ези заповняли табори для політв’язнів, таємні підслухачі новітньої інквізиції 20-го століття отиралися на всякій, більш-менш велелюдній, студентській вечірці, де по третій чарці починали розв’язуватися язики, і попіл Клааса, хований за пазухою, стукав у груди майже кожній родині, бо тільки в одному 1933-му році, внаслідок штучно організованого голоду, яким Сталін зламав опір українського села, Україна зазнала більших демографічних втрат, аніж за всю Другу світову, і жодної згадки про ту багатомільйонну людську гекатомбу в офіційних виданнях аж до 1991 р. відшукати було годі, - а за неофіційні надміру цікавим грозило ближче знайомство з підвалами інквізиції та вірними жандармами короля Філіпа… З плином часу людство насправді не надто міняється – міняються хіба костюми й декорації, а п’єса, відколи світ стоїть, усе та сама, і набір сюжетів у ній не такий уже й розмаїтий: все, що відбувається з нами, вже колись відбувалося з іншими. І навпаки. В кожному разі, розслаблятись ніколи не варто.

Власне кажучи, це й є лейтмотив мого роману, над яким я працюю вже понад чотири роки і який помаленьку посувається до розв’язки в затишку Вілли Hellebosch: що минуле насправді ніколи не минає - воно тільки перероджується. В романі (він зветься «Музей покинутих секретів») діють одночасно діди і внуки, часи “злипаються”. Мало не половину валізки мені зайняли взяті з собою з Києва робочі матеріали – ксерокопії, DVD, фотографії й мемуари з 1940-х, з історії українського Резистансу - Української Повстанської Армії (УПА), яка впродовж трьох років окупації провадила партизанську війну проти гітлерівського Рейху, а потім іще десять (до середини 1950-х) – проти СРСР (втім, оскільки останній партизан УПА вийшов із підпілля й зголосився в міській мерії щойно в серпні 1991-го, на другий день після проголошення Україною незалежності, то є велика спокуса саме цю дату і вважати офіційним кінцем Руху Опору в Україні, або ж – ширше беручи – остаточною крапкою в тій кривавій м’ясорубці тоталітаризмів, яка склала основний зміст 20-го століття, переоравши пів-Європи, забравши мільйони життів і скалічивши десятки мільйонів, щоб по-справжньому скінчитися щойно в листопаді 1989-го, з падінням Берлінського Муру…). І тут у мене також знаходиться “рідна душа” в довколишньому просторі – цим разом уже не письменник, не літературний персонаж, а геть “позалітературна”, хоч і цілком реальна особа: щоразу, коли встаю з-за письмового столу й виходжу на терасу, кількома кроками долаючи відстань від України 1947-го до Бельгії 2008-го, ловлю себе на відчутті його незримої присутности – десь тут, десь поблизу… Так, наче він за мною стежить. Що, коли він і досі живий?..

Альберт Газенбрукс – так його звали. Бельгійський полонений, який, одбитий 1943-го р. у німців українськими партизанами, приєднався до них і впродовж двох років воював в УПА під псевдо “Західний”. Альберт був одним із дикторів на партизанській радіостанції в Карпатах, - саме його голосом щодня на коротких хвилях 41-43 УПА кликала франкомовну Європу, ще сподіваючись на те, що, розгромивши Гітлера, альянти за одним заходом, не складаючи зброї, покінчать і зі сталінським тоталітаризмом: «Attention, attention! Ici Radio diffusiere ukrainienne clandestin La Libre Ukraine!». Але Європа тоді не почула – ні по-французьки, ні по-англійськи, ні по-німецьки…

Я не знаю, що сталося з Альбертом Газенбруксом. Дуже ймовірно, що він таки вижив – і пережив ГУЛАГ, і після смерті Сталіна, на хвилі хрущовської “відлиги”, повернувся до себе додому (якби загинув, справжнє ім’я бельгійця “Західного” навряд чи збереглося б - бійці УПА знали одне одного тільки за псевдо). Але в одному я певна: навіть якщо благополучно дожив до глибокої сивини, за всі ті мирні роки він нічого не розповів бельгійським журналістам про свою участь у загубленій війні загубленого народу за свободу на Сході Європи. Для Заходу війна скінчилася з розгромом нацизму – кордон свободи був виставлений уздовж Шпрее, і що там діялося за ним далі на схід, уже нікого не обходило… Альберт Газенбрукс мусив розділити з українцями їхній трагічний жереб 20-го століття – прожити свою історію в “невидимій зоні”, в режимі вимкненого зображення й звуку.

Тому я пишу і для нього також – байдуже, живого чи мертвого. Я відчуваю його мовчання. Тут, серед мокрих фламандських полів, я вирізняю його серед мільйонів мовчань моїх співвітчизників. І це важке, нагромаджене в поколіннях мовчання мертвих стукає мені в груди – як попіл Клааса.