ПОПІЛ КЛААСА

Бути першим письмеником, змушеним представляти літературу своєї країни чужоземній аудиторії, котра не то про літературу, а й про країну твою уявлення має в кращому випадку приблизно-географічне, - то місія завжди трохи ексцентрична. (Торік у Стокгольмі мені довелося виконувати її в тандемі з бритійкою Маріною Левіцкі, з якою нас, в очах шведського видавця, об’єднувало те, що в обох наших романах - моїх «Польових дослідженнях з українського сексу» та її «Короткій історії тракторів по-українськи», - було в заголовку слово “Ukrainian”…) Дивовижна штука, - бурмочеш собі під носа, розпаковуючи валізку в затишній (солодко пропахлій старим деревом, лляним полотном і мокрим дерном) спальні Вілли Hellebosch, - дивовижна штука, адже це всього-на-всього дві з хвостиком години лету, а враження – наче опинилась на іншому континенті… І все тому, що тут ти – людина без “розпізнавчих знаків”, без жодних культурних референцій, що могли б тебе “маркувати” як представника певної спільноти. Ані книжки й картини, з якими ти виросла, ні пісні, що складають твій внутрішній “саундтрек”, ані бодай ландшафт твого міста (від часу падіння Константинополя, як-не-як, столиці східного християнства!), тут нікому не відомі - “не прописані” в цьому просторі мокрих шпилястих будиночків із шоколадної цегли й низько розлитого в небі водянистого світла (щойно тут нарешті потрапляєш належно доцінити давнє фламандське малярство: таке саме світло ти бачила на полотнах Франкена-молодшого, - чи, може, у Бройгеля, в «Падінні Ікара»?..).

Ти тут не просто подорожанка – ти культурний анонім, “людина без властивостей”. Позиція, в якій для письменника (надто такого, який у себе в країні, завдяки всюдисущому телебаченню, анонімности давно позбувся і вже не може загубитись у вуличній юрбі!) завжди є неоціненні переваги: це позиція ідеального спостерігача – злитого з простором і нічим у ньому не прикметного. В моєму випадку вона тим більш ідеальна, що свої “розпізнавчі знаки” для цього простору - ті, без котрих і люди, й пейзажі завжди залишатимуться для нас “німими”, як незаштриховані білі плями на середньовічних мапах, - у мене все-таки є: я привезла їх із собою з дому, із своєї країни, ціле життя якої за минуле століття так і пройшло для решти Європи “незаштрихованою плямою” - в режимі вимкненого зображення й звуку… І цих знаків виявляється не так-то й мало.

До ¢ента я їду, зваблена не так можливістю побачити іконостас Ван Ейків, як, насамперед, із юних літ жевріючою в мені майже-родинною ніжністю до Метерлінка: перший український переклад його «L’intruse», надрукований 1900 р. в Австро-Угорщині (в Російській імперії, до якої тоді належала більша частина України, українська мова була офіційно заборонена), належав одній із найцікавіших письменниць 20-го ст. (знов-таки, широкому західному читачеві майже зовсім не знаній!) - Лесі Українці, чия драматургія – поруч із прозою Вірджинії Вулф та Ін∂ебор∂ Бахман, поезією Сільвії Плат і Віслави Шимборської - склала фундамент моєї письменницької ідентичности. Метерлінк був одним із її найулюбленіших сучасників, і плани Лесі Українки, як і всієї тодішньої “Молодої України”, були багато в чому подібні до планів “Молодої Бельгії” – модернізувати культуру “селянської нації”, зробивши її “світовою”. (Тільки що проголошену в 1918 р. українську державу в 1920 р. зайняли більшовики, і плани довелося відкласти – на цілих сімдесят років…) У ¢ентському Музеї мистецтв я довго й ностальгійно розглядаю викладені у вітринах фен-де-сьєклівські видання, - з тим почуттям, із яким випущений із тюрми багаторічний в’язень, з’явившись у гості до колишнього однокласника, що тимчасом став директором фірми, міг би розглядати давні фотографії у випускному альбомі, - а перед груповим портретом роботи Тео ван Рюссельбер∂а зупиняюся, ледве стримавши радісний вигук, ніби вгледіла старих знайомих: ось вони, мої любі, всі за одним столом, - онде Верхарн, он Жід, а ось і симпатяга Метерлінк, схожий у профіль на замисленого бурундучка, - ну, здрастуйте!..

Розганяючи велосипеда на польовому путівці, з повними вухами вітру й тим щасливим збудженням, яке переживає городянин у відкритому просторі (коли, як писав інший українець, Микола Гоголь, “стає видно далеко на всі чотири сторони світу”!), я в якийсь момент раптом ясно усвідомлюю, чим саме фламандський ландшафт різниться для мене – навіть на око – від східноєвропейського: в ньому немає слідів війни! Яруги під переліском тут справді є яругами, а не залишками шанців Другої світової, і якщо берег річечки в якомусь місці просів, то це від під∂рунтових вод, а не від вибуху бомби в оточеній партизанській криївці… Кров, яка проливалася на цій землі, давно всякла в землю: навіть коли пам’ятається, як в Іпрі, вона вже не болить - стала історією. Натомість у моїй країні вона ще, дослівно, хлюпає під ногами. І це зовсім не метафора, коли врахувати, що найбільші масові поховання в Україні стало можливим відкрити тільки в 1990-ті, вже після розвалу СРСР, - щойно тоді сотні тисяч родин уперше довідалися про долю своїх пропалих безвісти в 1930-1940-ві батьків і дідів, про яких за часів радянської імперії згадувати можна було хіба що пошепки…

І зразу ж за тим я пригадую, що в цьому просторі маю ще одного “літературного провідника”, - що цими-таки полями й перелісками бродив (хай би тільки в авторській уяві!) культовий персонаж моїх 15-ти років, славний хлопець Тіль Уленшпігель - і попіл Клааса стукав йому в груди… Шарля де Костера в Україні перевидавали безліч разів ще за радянського часу, то був випробуваний прийом “езопівської мови” всередині пригніченої культури - перекладати “за аналогією” (і писати також! - бажано з найвіддаленішої історії), і вдячний читач ловив і розшифровував послання на льоту: іспанський король сидів у Кремлі, українські ∂ези заповняли табори для політв’язнів, таємні підслухачі новітньої інквізиції 20-го століття отиралися на всякій, більш-менш велелюдній, студентській вечірці, де по третій чарці починали розв’язуватися язики, і попіл Клааса, хований за пазухою, стукав у груди майже кожній родині, бо тільки в одному 1933-му році, внаслідок штучно організованого голоду, яким Сталін зламав опір українського села, Україна зазнала більших демографічних втрат, аніж за всю Другу світову, і жодної згадки про ту багатомільйонну людську гекатомбу в офіційних виданнях аж до 1991 р. відшукати було годі, - а за неофіційні надміру цікавим грозило ближче знайомство з підвалами інквізиції та вірними жандармами короля Філіпа… З плином часу людство насправді не надто міняється – міняються хіба костюми й декорації, а п’єса, відколи світ стоїть, усе та сама, і набір сюжетів у ній не такий уже й розмаїтий: все, що відбувається з нами, вже колись відбувалося з іншими. І навпаки. В кожному разі, розслаблятись ніколи не варто.

Власне кажучи, це й є лейтмотив мого роману, над яким я працюю вже понад чотири роки і який помаленьку посувається до розв’язки в затишку Вілли Hellebosch: що минуле насправді ніколи не минає - воно тільки перероджується. В романі (він зветься «Музей покинутих секретів») діють одночасно діди і внуки, часи “злипаються”. Мало не половину валізки мені зайняли взяті з собою з Києва робочі матеріали – ксерокопії, DVD, фотографії й мемуари з 1940-х, з історії українського Резистансу - Української Повстанської Армії (УПА), яка впродовж трьох років окупації провадила партизанську війну проти гітлерівського Рейху, а потім іще десять (до середини 1950-х) – проти СРСР (втім, оскільки останній партизан УПА вийшов із підпілля й зголосився в міській мерії щойно в серпні 1991-го, на другий день після проголошення Україною незалежності, то є велика спокуса саме цю дату і вважати офіційним кінцем Руху Опору в Україні, або ж – ширше беручи – остаточною крапкою в тій кривавій м’ясорубці тоталітаризмів, яка склала основний зміст 20-го століття, переоравши пів-Європи, забравши мільйони життів і скалічивши десятки мільйонів, щоб по-справжньому скінчитися щойно в листопаді 1989-го, з падінням Берлінського Муру…). І тут у мене також знаходиться “рідна душа” в довколишньому просторі – цим разом уже не письменник, не літературний персонаж, а геть “позалітературна”, хоч і цілком реальна особа: щоразу, коли встаю з-за письмового столу й виходжу на терасу, кількома кроками долаючи відстань від України 1947-го до Бельгії 2008-го, ловлю себе на відчутті його незримої присутности – десь тут, десь поблизу… Так, наче він за мною стежить. Що, коли він і досі живий?..

Альберт Газенбрукс – так його звали. Бельгійський полонений, який, одбитий 1943-го р. у німців українськими партизанами, приєднався до них і впродовж двох років воював в УПА під псевдо “Західний”. Альберт був одним із дикторів на партизанській радіостанції в Карпатах, - саме його голосом щодня на коротких хвилях 41-43 УПА кликала франкомовну Європу, ще сподіваючись на те, що, розгромивши Гітлера, альянти за одним заходом, не складаючи зброї, покінчать і зі сталінським тоталітаризмом: «Attention, attention! Ici Radio diffusiere ukrainienne clandestin La Libre Ukraine!». Але Європа тоді не почула – ні по-французьки, ні по-англійськи, ні по-німецьки…

Я не знаю, що сталося з Альбертом Газенбруксом. Дуже ймовірно, що він таки вижив – і пережив ГУЛАГ, і після смерті Сталіна, на хвилі хрущовської “відлиги”, повернувся до себе додому (якби загинув, справжнє ім’я бельгійця “Західного” навряд чи збереглося б - бійці УПА знали одне одного тільки за псевдо). Але в одному я певна: навіть якщо благополучно дожив до глибокої сивини, за всі ті мирні роки він нічого не розповів бельгійським журналістам про свою участь у загубленій війні загубленого народу за свободу на Сході Європи. Для Заходу війна скінчилася з розгромом нацизму – кордон свободи був виставлений уздовж Шпрее, і що там діялося за ним далі на схід, уже нікого не обходило… Альберт Газенбрукс мусив розділити з українцями їхній трагічний жереб 20-го століття – прожити свою історію в “невидимій зоні”, в режимі вимкненого зображення й звуку.

Тому я пишу і для нього також – байдуже, живого чи мертвого. Я відчуваю його мовчання. Тут, серед мокрих фламандських полів, я вирізняю його серед мільйонів мовчань моїх співвітчизників. І це важке, нагромаджене в поколіннях мовчання мертвих стукає мені в груди – як попіл Клааса.