1. В якому стані, як на ваш погляд, зараз знаходиться розвиток української феміністичної критики?

Думаю, що це найцікавіший і найплідніший напрямок у нашому сучасному літературознавстві – єдиний, де, з легкої руки покійної Соломії Павличко, склалася своя “українська школа”, що здобулася на міжнародне визнання. Ось зараз на моєму столі лежать нові книжки, обов’язкові, як на мене, до прочитання кожному, хто працює з українською літературою, - “Кітч і література” Тамари Гундорової, “Концепція особистості жінки в українській жіночій прозі 90-х років XX століття” Софії Філоненко, англомовна (видана в США і ох як варта перекладу в Україні!) “Mapping Postcommunist Cultures: Russia and Ukraine in the Context of Globalization” Віталія Чернецького (Vitaly Chernetsky), а також нове, доповнене перевидання вже “класичного” (ба навіть перекладеного в Росії) “Жіночого простору” Віри Агеєвої… Чотири яскраві, новаторські монографії, що на різні лади систематизують наше безсистемне й “дике” літературне поле, будять думку й змушують до дискусії, і з чотирьох три – це феміністична критика (В.Чернецький послуговується переважно постколоніальною методологією). Гадаю, це й є пряма відповідь на Ваше питання.

2. Це питання я поставила тому, що ось, наприклад, Роксана Харчук у посібнику “Сучасна українська проза. Постмодерний період” серед іншого зазначила, що “якщо журналістська критика створювала образ поетеси – радикальної феміністки, то феміністична розцінює її фемінізм як архаїчний або й взагалі відмовляє їй у фемінізмі”. А яка ваша особиста думка стосовно подібних критичних висновків довкола вашої літературної прозової творчості?

Знаєте, не діло письменника – полемізувати з тим, що про тебе пишуть. І далеко не все з того, що про тебе пишуть, варт читати. Всякий-бо критик завжди пише портрет не лише автора, а й себе самого. І якщо українська критика проголосила Забужко “феміністичною письменницею” (хоча “феміністичних письменниць” у художній літературі не буває, як не буває їх “постколоніальних” чи “ліберальних” - бувають тільки відповідні ідеологічні інтерпретації художніх творів, а в самих творах мова завжди йде про цільну людину, байдуже, чи та людина є чоловіком, чи жінкою), - якщо, кажу, на мене в Україні начеплено саме такий ярлик, то це сталося виключно тому, що, крім феміністичних, жодних інших живих ідей у нашій “методологічно розгубленій” пострадянській критиці просто не знайшлось напохваті. І “старі кадри” елементарно не знали, як мене читати і “в яку шухлядку вкласти” (ще після “Інопланетянки” один наш критик був лаконічно заявив: “Це, як переклад!”). А що я в своїх суспільних поглядах завжди відкрито признавалась до фемінізму й щиро не збагну, як інтелі∂ентна людина може бути антифеміністом (по-моєму, це однаково, що антисемітом), то – о, радість! – далі думати вже не треба було: “ключик” знайшовся! Мені траплялися прекумедні професорські розправи про мою прозу - видно, що автори в своїх уявленнях про літературу ніколи не сягали далі радянських підручників, поняття не мають, що таке психологічна проза, внутрішній сюжет і т.д., не раз навіть не розуміють змісту цитованих пасажів, бо він лежить поза межами їхнього досвіду, - але “фемінізмом” усі хрестяться тим ревніше, чим менше про нього знають. Вини їхньої в тім нема, але сумно за стан нашого літературознавства.

На Заході в мене вищий “градус розуміння”. Звісно ж, там є свої глупства, свої стереотипи, як і всюди “во чоловіцех”, - моя американська перекладачка, наприклад, не зважилась перекласти оповідання “Сестро, сестро” зі страху, що його “використають республіканці” в боротьбі за заборону абортів (!), а “Лист із дачі” тільки цього року тричі передруковувався в різних англомовних антологіях, виданих Грінпісом під личкою “екологічна поезія” (!)… Але там є “профільтровані” літературні оази, де зберігається певний професійний стандарт і де можна отримати компетентну розмову про свою творчість - а не про кількість чортів на вістрі феміністичної “голки”. Все-таки в тамтешніх критиків перед очима добре вивчені екземпляри “того самого біологічного виду”: Анджела Картер, Ельфріде Єлінек, Май∂уль Аксельсон, Джамайка Кінкойд - увесь світовий “мейнстрім” жіночої прози останнього 20-ліття, який у нас іще навіть не перекладався. Тому за європейськими чи навіть російськими критиками Забужко мені цікавіше стежити, ніж за вітчизняними.

3. Ваші враження від фільму Оксани Чепелик “Реальний майстер-клас”?

Чудові! Навіть попри те, що всі глядачі, котрі мали можливість на прес-конференції перед фільмом угледіти мене “на живо”, потім дружно обурювалися тим, як негарно обійшовся зі мною оператор. Але в ході перегляду я якось перестала помічати те неправильне світло й “поплилий” грим, - а це перший знак, що фільм таки добрий: поглинає, втягує в своє силове поле, цілий час тримаючи в напрузі. Дуже динамічний монтаж, дуже велика інформаційна насиченість – справжнє інтелектуальне кіно.

І ще один доказ режисерської удачі: в частині триптиха, присвяченій Андрієві Жолдаку, вже навіч полізли на яв ті його “моральні тріщини” (готовність “проклясти батьківщину”, раз вона його-геніального “не оцінила”!), які, гадаю, й привели цього безумовно талановитого режисера до громохкого провалу в виставі за В.Баркою “Ленін LOVE Сталін LOVE”. Фільм О.Чепелик я дивилася ще з неосілим гнітючим враженням від того прикрого дійства – і не могла подумки не поаплодувати режисерці, що ще рік тому розгледіла такі точні “плями на сонці”!

4. Як взагалі проходила робота над зйомками в цьому фільмі. Чому Оксана Забужко танцює серед своїх книжок?

Чому вона танцює, я також не дуже второпала (як на мене, цей епізод там зайвий), - але це питання до режисерки, я ж у її сценарій не втручалася… А загалом робота проходила мирно й безболісно: впродовж кількох тижнів знімальна група просто супроводила мене в усіх моїх публічних з’явах – чи то був авторський вечір у книгарні “Є”, чи робочий візит у видавництво “Факт”, чи фотосесія для журналу “ELLE”, чи вистава Галини Стефанової “Польові дослідження з українського сексу” в Центрі Курбаса (цю виставу якраз тоді було без пояснень, “по-радянському” викреслено з доробку Г.Стефанової в списку номінантів на Шевченківську премію, і актриса написала до Шевченківського комітету, що знімає свою кандидатуру зі списку, тож я прийшла на спектакль, щоб засвідчити пані Галині свою пошану: здається, це вперше в історії незалежної України митець відмовився продати свою творчу позицію за130 тис. преміальних!). О.Чепелик ще була нарікала, що я не взяла їх з оператором із собою в зимові Карпати, куди мені довелося літати по матеріал, якого забракло в роботі над романом “Музей покинутих секретів”, але тут я вже сказала рішуче “зась”: що як що, а “творча кухня” письменника на камери не виноситься – поки не скінчено книжку.

5. Чи є ще пропозиції зніматися в кіно, і не лише документальному? А як щодо головної ролі в ігровому повнометражному фільмі? А ваш роман “Польові дослідження з українського сексу” ще не збираються екранізувати?

Та хай Бог милує, чого б то мені зніматися в кіно – я знімаюся тільки “в ролі” себе самої! А от пропозицій екранізації моїх творів, і не лише “Польових досліджень…”, було таки чимало, найцікавіша – з Польщі, де хочуть знімати повнометражний фільм за повістю “Я, Мілена” (це, схоже, найбільш “кінематографічна” моя річ - навіть у документальному фільмі канадського CBS “Two Lands: New Visions”, знятому на матеріалі книжкового турне Дженіс Кіфер, Соломії Павличко й Оксани Забужко 1998 р., автори не втримались від спокуси використати читання з “Мілени” для ігрового кліпа). Але зазвичай при екранізації пропонують участь у роботі над сценарієм, а це для мене неприйнятно: я й перечитувати своїх старих речей не люблю, хіба з примусу (коли перекладача консультуєш, абощо), - а вже переробляти колись написане на новий лад, це, по-моєму, те саме, що їсти власний мозок! Цікаво було б написати якийсь геть новий сценарій – але на таке я поки що неготова: в моєму житті ще триває етап, пов’язаний із “Музеєм покинутих секретів”. От коли він скінчиться й роман мене “відпустить” – тоді побачимо…

6. Які думки у вас виникають, коли ви читаєте сучасну жіночу українську прозу: наприклад, твори Ніли Зборовської (“Українська реконкіста”, “На карнавалі мертвих поцілунків”), Галини Тарасюк (“Жіночі романи”, новели), Світлани Пиркало (“Зелена Маргарита”, “Не думай про червоне”), Марії Матіос (“Солодка Даруся”), Ірени Карпи (“Перламутрове порно. Супермаркет самотності”)?

Ви об’єднали “за статевою ознакою” настільки різних і, по-футбольному висловлюючись, до “різних лі∂” належних письменниць, що мені мимоволі згадались радянські літогляди “до 8-го березня”. На щастя, часи “жіночого ∂етто” в нашій літературі минули. Щоб бути поміченими й оціненими читацькою публікою, талановитим жінкам більше не треба займатися тематичною самокастрацією під страхом інакше опинитись на мар∂іналіях літпроцесу з нашийником “камерної авторки”, якого вже ввік не здихаєшся (жертвою такої “∂ендерної се∂ре∂ації” в старшому поколінні стала, наприклад, абсолютно першорядна Ірина Жиленко, чий вплив на сучасну українську поезію – та навіть і на ту ж Забужко! – досі належно ніким не поцінований; ну а вже над літературною долею великої Ірини Вільде, - таки, як стає видно з роками, найбільшого нашого романіста радянської доби, - або ж усіма забутої, десятиліттями тільки цинічно грабованої мародерами-плагіаторами Надії Суровцевої, цього “українського Солженіцина”, то зостається хіба заплакати - од історичної несправедливості й сліпоти нащадків!). А сьогодні “бути жінкою” в українській літературі більше не становить проблеми, – і, завважте, ніколи ще за останнє століття наш літературний “мейнстрім” не ряснів такою кількістю жіночих імен! І я безмежно рада, що в цьому “зламі канону” є частка й моїх зусиль.

7. Чи не виникає у вас бажання розвинути зараз тему “Польових досліджень з українського сексу” на сучасному грунті в якомусь вашому новому романі? До речі, здається саме завдяки появі вашого роману в сучасній українській жіночій літературі з’явився окремий дискурс, коли жінки в іронічно-критичному дусі змальовують образ чоловіка? Також, і в світовій сучасній літературі стало вельми популярним писати романи в стилі жіночого щоденника. То це світова тенденція така, продиктована певною модою, чи необхідність відверто висловити мовою літературного твору власні жіночі почуття?

А яка, по-Вашому, тема “Польових досліджень…”? Бо вона там далеко не одна, і мені й самій завжди нелегко було визначити, котра з них домінує. А тепер, коли роман обійшов кільканадцять країн, у деяких (Німеччині, Росії, Польщі) витримав уже й по кілька перевидань і в кожній культурі прочитується трохи по-іншому (“що кому болить”!), то й поготів не визначу: воно все таке “полівалентне”, як і в житті, де завжди йде поруч, переплітаючись, кілька паралельних “тем”… Для Німеччини й Австрії, приміром, “Польові дослідження…” – це “роман про історичну травму”, для Швеції, котру історичні травми турбують куди менше, - “роман про місце мистецтва в сучасному світі”, для Чехії, де книжка вийшла в рік вступу до ЄС, - “про культурний конфлікт Заходу й Сходу” (до речі, саме ця тема - американський контекст того “українського сексу”, “леді й джентльмени” як “третій” у глибоко національній любовній історії, - в Україні взагалі не прозвучала: Америка для нас усе ще “десь далеко”, неактуальна)… А хтось із російських критиків написав, що це “роман про мову”, - і теж слушно… Мабуть, “найуніверсальнішу” інтерпретацію “Досліджень…” запропонував Варшавський Театр Кристини Янди: за словами режисера, вони ставили твір про те, “як ми всі розучились любити”. І я згодна, що це таки “моя” тема, наскрізна – і в віршах, і в прозі, і в моїх “порахунках” із класикою, аж до “Notre Dame d’Ukraine” включно (див. з цього приводу моє есе “What makes you smile when you are tired” в антології “100 000 слів про любов, включаючи вигуки”). Якщо ж Ви про “жіночу” тему роману, котра в Україні так категорично переважила всі інші, то чеська й польська критика вже проаналізували її дальший розвиток у збірнику “Сестро, сестро” – надзвичайно цікаво було читати ті рецензії! (А вже коли “Сестро, сестро” увійшла в Чехії до списку “Книг року”, я була просто щаслива: з перекладними книжками в будь-якій країні таке трапляється вкрай рідко.)

І, щоб скінчити вже врешті з тими “Дослідженнями…”, – біда в тому, що після їхнього гучного успіху чимало наших молодих авторок довірливо вирішили, ніби досить опублікувати щоденника про свої сексуальні пригоди - і відразу станеш “новою Забужко” й отримаєш шестизначні тиражі, світову славу та місце в списку “Топ-100 сучасної класики” від British Anthem Press. А це жорстока помилка (хоч би тому, що “Дослідження…” взагалі не щоденник - і писалися навзагал два роки й чотири місяці!). Про цю помилку вже писав у нас І.Андрусяк, але, на жаль, голос притомної критики нині в українській літературі маловчутний.

8. Які основні ідеї ви бажали висловити перш за все у вашому справжньому інтелектуальному бестселері “ Notre Dame d ’ Ukraine ”?

Ну, в “Notre Dame d’Ukraine” мені якраз вдалося висловити все, що я хотіла (таке вдається рідко, і жодною з своїх книжок я ніколи не була задоволена - за винятком “Автостопу” і, от тепер, “Notre Dame…”). Інша справа – які ідеї є пріоритетними для автора, а які - для суспільства, в котре книжка “вкидається”. І тут справді можна відзначити певні “ножиці”. Рецепція “Notre Dame…” пішла в нас в основному двома “рукавами” – академічним, “лесезнавчим”, де без зайвих рефлексій було прийнято, що Леся Українка – то й є “Наша Пані” (а це зовсім не так!), - і, в популярнішому вимірі, - політологічним, де вся історична частина книжки трактується тільки як “вступ до історії нашої хамократії”, як передісторія сьогоднішньої української кризи цінностей. Історики, за поодинокими винятками, “Notre Dame” не читали, бо вона “про Лесю”, а “про Лесю”, як і взагалі про українську класичну літературу, українські історики знають незгурт більше, ніж пересічний випускник середньої школи, - вона їх не цікавить. Відтак “провисло” кілька головних, для мене, сюжетів цієї книжки – роль аристократії при переході до демократичного суспільства, типологічна відмінність між російською і європейською (що вона ж і українська!) моделями культури та підміна первісного, запропонованого ще 1847 р., українського національного проекту пізнішим “більшовицьким” (“хамократичним”). Пропала з поля зору й “зв’язка” між старою, “козацькою” – і модерною Україною: та “зв’язка”, що її й намагалося реставрувати середовище “громадівської” інтелі∂енції, недарма прозване імперією “мазепинцями”. А вже про двотисячолітній “гностичний” сюжет на вкраїнському ∂рунті (”жіночі релігії”) годі й казати – до його обговорення наша релігієзнавча думка ще просто не готова, забагато в ній на те “білих плям”… Від експертів уже не раз доводилося чути, що “Notre Dame…” – книжка “довгограюча”, і на те, щоб повністю “асимілювати” її ідеї, українській культурі знадобиться років 10-15. На мій подив, зараз цією книжкою зацікавилися й зарубіжні видавці (я, відверто кажучи, й українським успіхом шокована, бо розраховувала не більше, ніж на 2-3 тисячі читачів, - а тут тільки за рік продано 16 тис. примірників!). Так що, схоже, шлях “Notre Dame…” до читача тільки-но розпочався.

9. Яким ви бачите найближче майбутнє українського суспільства в умовах світової фінансово-економічної кризи?

Думаю, що криза є лиш позверхнім проявом далеко глибших, “тектонічних” зсувів історії, які нині відбуваються в масштабах цілої нашої цивілізації. Це “передчуття нагальних перемін”, мовлячи рядком із вірша 1985 р., мені “тоскно ламле кості” вже давненько, - ми справді живемо на рубежі двох історичних епох, і той шалений гін сліпців до прірви, який являє собою сучасне консумеристське суспільство, якимсь чином має бути спинений, бо вже в осяжному майбутньому загрожує людству цілком реальною ∂лобальною катастрофою. Криза – це й є така “зупинка згори”. Не думаю, звісно, щоб ті Остапи Бендери, які складають у нас правлячий клас, від неї опритомніли, - то люди, які й з пожару крастимуть срібні ложечки (і вже й почали!), - але думаю, що крізь сито цієї кризи багато з них відсіється, як полова, і атмосфера в країні, в остаточному підсумку, прочиститься (за останній рік вона зробилась просто-таки ядушною!). Інша справа, що при тому постраждає й чимало “маленьких українців”, винних тільки в тому, що вірили шахраям. Але краще жорстока правда, ніж життя в тумані тотальної брехні. Українському суспільству належить подорослішати, і криза – дуже непоганий для цього “тренажер”.

10. Яким чином розвиватиметься сучасна українська література в подальшому – яка ваша особиста думка з цього приводу?

Моя думка з цього приводу висловлена в “Хроніках від Фортінбраса” - і від часу виходу цієї книжки анітрохи не змінилась. Навпаки. Розвиток світової літератури в 2000-ні потвердив, що в своєму прогнозі я не помилилась: нове покоління митців справді пішло “Фортінбрасовим шляхом”. Погляньте лишень, що діється за межами України. Світова популярність польки Ольги Токарчук з усіма її “останніми історіями”, угорців Петера Естергазі й Ласло Красно∂оркаї з їхньою грізною міфологією родинних переказів 20-го століття, гучний німецький дебют Юлії Франк із «Полудневою жінкою» (історією авторчиної депортованої бабусі), нагорода Orange Prize Чімаманди Н. Адічі за роман (блискучий, мушу сказати!) «Половинка жовтого сонця» - про забуту світом громадянську війну в Нігерії 1968 р., - і так далі, приклади можна множити до нескінченности, - все це прояви одної й тої самої тенденції, яка поступово стає провідною. Література дедалі помітніше бере на себе«Фортінбрасову місію» - розгребти гори брехні, залишені нам у спадок минулим століттям, бо не розгрібши їх, неможливо збагнути, що відбувається з людиною в світі сьогоднішньому. В Україні ця тенденція досі проявилася слабше, ніж можна було б сподіватися, зважаючи на масштаб нашої «історичної травми» та об'єм непроговореної колективної пам'яті (досі ми вже мали б засипати Україну і світ нашими «останніми історіями»!), - але таке «гальмування» має свою причину: все-таки українська література, яка в 1990-ті, спасибі рідній державі, взагалі опинилася в ситуації «бути чи не бути», змушена була витратити левову частку зусиль на те, щоб довести, в майже повністю колонізованій російським книгарством країні, свою здатність до виживання в ринкових умовах (на живій пам'яті перед жодним із попередніх поколінь такого завдання не стояло – моє було першим!). Слава Богу, довели – хоч і неостаточно, але вже, схоже, незворотно. За те, правда, довелося заплатити свою ціну: на зміну радянській «прозі колгоспних підлітків», як її звав В.Стус, ринула «проза підлітків із пролетарських кварталів» - так само позбавлених культурної пам'яті, зате одержимих банальним нуворішським прагненням «мати черевики з гострими носками» (М.Зеров), сиріч, по-сьогоднішньому, - «успіх». Але ця піна зійде - і тоді стане видно, що і в цих умовах «Фортінбрасові хроніки» продовжували писатись: «НепрОсті» Т.Прохаська, «Солодка Даруся» й «Нація» Марії Матіос, «Тема для медитації» Л.Кононовича, «Весілля з Європою» А.Санченка – ось той шлях, на якому різьбиться профіль української літератури завтрашнього дня. Тож я все ще вірю, що попереду в нас – сплеск, подібний до феномену «латиноамериканського роману».

11. Творчість яких сучасних українських письменників вам імпонує?

Я знаю далеко не всіх сучасних українських письменників і цілком можу не знати когось, вартого уваги. Сучасна українська література в моїй лектурі займає не більше 10-15%, - треба ж, для підтримання професійної форми, стежити й за світовим “мейнстрімом”, та й перечитувати вивірене часом (от недавно з насолодою перечитала свіжовидані “Міські повісті” І.Франка!) не раз поживніше, ніж одноразові “новинки літсезону”… До того ж, Ви не уточнили, чи йдеться і про поезію також – тоді список тих, хто імпонує, вийшов би надто довгим. Якщо ж зосередитись тільки на прозі - стараюсь читати все, що виходить із-під пера Тараса Прохаська (це шалено талановитий і глибокий автор, і якби йому бодай десяту частину тих професійних амбіцій, які має його земляк Юрко Андрухович, то Україна б отримала справді видатного письменника світового класу!). З величезною симпатією стежу за творчістю Юрія Винничука, Богдана Жолдака, Василя Слапчука, Євгенії Кононенко, Людмили Таран (прегарний її “Ніжний скелет у шафі”!), Оксани Луцишиної, Маріанни Кіяновської (“Стежка вздовж ріки” – безперечно “прозовий дебют року”!), завжди дивуюся з хисту Марії Матіос будувати сюжет, із недавніх “відкриттів” не можу не поділитися радістю від Антона Санченка – уже його морські оповідання чимало обіцяли, а вищезгаданий роман “Весілля з Європою” вдався просто знаменито! А взагалі, великі надії покладаю на покоління 20-літніх – порівняно з тими, хто дебютував у 1990-ті, ці “діти Майдану” мають той нерозтрачений запас щирого ідеалізму, якого в Україні не вчувалося, либонь, від 1960-х років.

12. Чи можна погодитись з думкою, висловленою Ростиславом Семківим під час презентації книги Івана Андрусяка “Латання німбів” в “Українській книгарні”, що “творчість Любка Дереша, Світлани Поваляєвої та Ірени Карпи – цікавіть сьогодні лише 12-16-річних підлітків, а більш старші читають переважно перекладну західну літературу”? До речі, і Роксана Харчук у своїй книзі “Сучасна українська проза” аналізує творчість цих письменників у розділі під назвою “Найновіша підлітково-дитяча літературна альтернатива”.

А з чим тут погоджуватись чи ні? Це ж не оціночне судження, а звичайна літературознавча класифікація. В кожній ринково розвиненій літературі є така рубрика – “підліткова література” (Jungliteratur, chicklit і т.д.), в книгарнях ці книжки відразу впадають в око спеціальним “веселеньким” дизайном і стоять в окремих секціях (як окремо від “просто літератури” стоять і детективи, фентезі, “дамський роман” та інше масове чтиво), - і дуже добре, що в нас ця ніша почала енергійно заповнюватися. З перелічених Вами авторів я читала Любка Дереша (“Культ”) і один рукопис Світлани Поваляєвої, поданий на конкурс, де я була в журі, - я її, до речі, тоді пропонувала відзначити, але мене ніхто з журі не підтримав - теж усі “серйозної літератури” хотіли! Ніяк ми не позбудемось радянської інерції – кожен оправлений стосик задрукованого паперу негайно вважати “нєтлєнкою”, бо в СРСР вважалося, що нічого іншого партія й уряд не друкують... А “партії й уряду” вже, слава Богу, давно нема в ділі – є письменник, і є читач. І цей читач дуже різний, і є в його масі й той “потенційний”, котрого шкільна програма щодня послідовно відучує від української книжки. І якщо він в обхід програми тягнеться по Дереша – це ж чудово! Не треба тільки ставити Дереша на одну поличку з Прохаськом на тій підставі, що обоє пишуть по-українському, - час уже українській літературі виходити з свого “мовного ∂етто”. І просто, “додати поличок”.

13. Яка ваша думка про дослідження Ніли Зборовської “Код української літератури”?

На жаль, не знаю про таке - не маю змоги стежити за всіма новинками.

14. А з появою таких книжок, як “Лісоруб у пустелі. Письменник і літературний процес” Володимира Даниленка, “Латання німбів” Івана Андрусяка, “Післячорнобильська бібліотека” Тамари Гундорової та “Сучасна українська проза. Постмодерний період” Роксани Харчук чи можна стверджувати, що нарешті в нас почали з’являтися цікаві літературно-критичні видання, що варті серйозної уваги та сприятимуть формуванню читацьких уподобань?

Ні, навіть якби в книгарнях, якимось дивом, з’явилось не кілька, а кількасот критичних праць про сучасний літпроцес, це нічого не змінило б – хіба для вузької касти філологів. Бо та критика, яка є реальним інструментом впливу на читацьку аудиторію (і без якої українська література сьогодні вже направду задихається!), має жити не в книгарнях, а в ЗМІ. Крапка. І поки цього не буде, я буду й далі волати, як той Бєлінський, що “у нас нєт літєратури!”. Тому що в інформаційному просторі, для пересічного українського громадянина, її дійсно “нєт”, – і ми навіть не знаємо (жодних спеціальних маркетологічних досліджень на цю тему не проводилося), скільки мільйонів українців узагалі не підозрюють про її існування! Критика призначена насамперед для інформування читача, це первинна “розмітка місцевості для дикого туриста”: які книжки виходять, які автори варті уваги, які тенденції в літературі спостерігаються, які теми піднімаються (чи Ви хоч раз бачили в наших виданнях, навіть “літературних”, аналітичну рецензію на “блок” із 5-6 книжок різних видавництв, об’єднаних одною темою? А це ж нормальна світова практика, перша ланка впорядкування й структуризації біжучого літературного процесу!). Кожна провідна європейська газета, від британської Guardian до польської “Gazety Wyborczej”, щодня (!!!) вміщує відгуки на книжкові новинки, а суботні випуски взагалі виходять з окремим “літературним зошитом”, де не то розлогі аналітичні огляди, а навіть вірші друкуються! (Уявляєте собі вкладиш у “Дзеркалі тижня” із свіжонаписаним віршем В.Герасим’юка чи Мар’яни Савки?..) А телебачення, де в прайм-таймі популярні літературні шоу – дискусії про нові книжки, і провадять їх не Савіки Шустери, а професійні літературні критики? Я недавно летіла до Німеччини для участі в одній такій телепрограмі - “Літературному фойє Теї Дорн”, - і зустріла на літаку В’ячеслава Брюховецького, - то навіть він, президент “українського Гарварду”, не зрозумів, куди я лечу, довелося популярно оповідати, що то за диво таке в людей буває – літературне ток-шоу… А наш інформаційний простір (як не рахувати вузенького се∂мента інтернету) – майже стерильно “безкнижний”: хіба ще “∂лянцеві журнали” іноді скупо інформують про “модні видання”, але – майже виключно про російські! В таких умовах професійній критиці нема на чому піднятися - нема “майданчика для тренувань”. (Можете назвати хоч одного нашого критика, який виступить у ЗМІ – і всі притьмом побіжать купувати прорецензовану ним книжку або, навпаки, ніколи в її бік не глянуть? А тільки тоді, коли таких постатей у країні набирається цілий “пул”, критика починає направду формувати читацькі смаки…). От і нема сьогодні в Україні такої професії – літературний критик. “Ліс” росте без “лісника”. А з другої сторони блукає замотеличений читач, якому справді вже трудно зорієнтуватися серед тих книжкових хащів (адже це вже, нівроку, не 1990-ті, українських книжок на ринок нині викидається стільки, що хай не на всю соборну, але на яку-небудь Словенію/Албанію числом стало б!), - блукає, водить очима навсібіч і з розпачем запитує, як мене недавно одна наша журналістка: «Скажите, а ЧТО мне читать?..».

15. Над якими творами ви зараз працюєте?

Якщо це такий завуальований спосіб спитати, коли вийде друком “Музей покинутих секретів”, то дякую за делікатність, бо зазвичай мене про це питають прямо, і вже не перший рік… Розумію, що п’ять років (саме стільки часу триває робота над романом) – термін досить довгий, щоб читачам знетерпеливилося, і можу на своє виправдання сказати тільки, що нетерпеливиться й видавцям. Зокрема німецькі права на “Музей…” було куплено наперед, коли роман іще був “у сповиточку”, й перекладач уже третій рік працює мені “навздогін”, “дихаючи в потилицю”… Це вперше і, мабуть, востаннє я погодилась на подібний експеримент: не мавши ще досвіду роботи над такою масштабною річчю (як не рахувати “Notre Dame d’Ukraine”, але то інший жанр!), я не уявляла, що “Музей…” так розростеться, розраховувала десь сторінок на 300 - а виходить майже вдвічі більше… Але нема ради: річ “сама себе пише”, три покоління героїв товчуться по мені, вимагаючи собі простору, і я стараюсь жити “з затканими вухами”, щоб слухати не довкілля з його криками “швидше! швидше!”, а дихання роману, - і не заважати йому з’явитись на світ таким, яким він хоче. (Саме ця “боротьба зі світом” за своє “дитя” для мене завжди - найбільш енергозатратна частина роботи, всі провербіальні “муки слова” порівняно з тим – чиста радість!)

Втім, п’ятирічний “марафон” уже потроху наближається до фінішу, й останні “сто метрів”, як завжди, найважчі: саме в фінальному розділі всі сюжетні й смислові лінії мають зійтися докупи, вивершивши цілу споруду цього химерного “історичного детектива” остаточним “дашком”. Для деякого попереднього уявлення про книжку перед її виходом (очевидно, це станеться вже наступного року) завважу ще, що дещо з перших розділів публікувалося в харківському “Березолі”, а в вересні цього року “Український журнал” видрукував, крім уривка, ще й велике “інтерв’ю за письмовим столом”, де я досить докладно розповіла про роботу над “Музеєм…”. Більше про це можна довідатися з мого офіційного сайту (www.zabuzhko.com).

Розмовляла Анна Лобановська