Наше листування з Юрієм Володимировичем Шевельовим почалося в 1992-му й тривало більш-менш регулярно впродовж десяти років – до кінця його життя, з перервами хіба на той час, коли ми обоє опинялися “по один бік Атлантики” й могли годинами спілкуватися на живо або телефоном. Коли в 2000-2001-му Ю.Ш. (як він незмінно підписувався) вже не здужав друкувати на машинці (попри мої наполягання, він так і не “комп’ютеризувався”), то знайшов делікатний спосіб через третіх осіб дати мені знати, що хотів би й далі одержувати мої епістоли, хоч відповідати на них уже не зможе, - а проте зрідка таки відповідав: уже, по-старовинному мовлячи, “рукою власною” - по кілька чорнильних рядків малорозбірливим дрібним письмом на тих самих, що й завжди, блакитних американських поштових аркушах стандартного формату. Для того, аби й далі зберігати мобілізуюче відчуття, що живеш і пишеш в його присутності, цього було досить. До останку я продовжувала, зі сліпим літераторським е?оїзмом, слати йому свої нові твори на оцінку: бути прочитаною Шевельовим (попри всі відмінності в наших літературних смаках!) означало одразу, просто “з монітора” потрапити на суд літературної історії – так само, як коли б тебе читали Зеров або Драгоманов. Аж ген перегодом після його смерти, коли “візуючої інстанції” вже не було, я потрапила оцінити, щO означала в моєму житті десятилітня присутність такого читача.

Тепер, перечитуючи наш “епістолярний роман” (як, напівжартома, звав його сам Ю.Ш.), раз у раз перечіпаюсь об шевельовські звороти, що відлунюють заличкованою під іронію правдою почування: «на правах дєдушки до онучки», «як я Вас покликав, як Христос Петра»... І запізніло думаю: а він же справді мені довіряв… Тут нотабене: слів “учитель” і “учениця” ніколи не було вимовлено прямо ні ним, ні мною. Мені просто не стало б на таке духу – надто пам’ятаючи, як колись раз у розмові впала була згадка про спільного знайомого, котрий слухав у Ю.Ш. курс у Колумбійському університеті й відрекомендовувась на цій підставі “учнем Шевельова”, - Ю.Ш. тоді посміхнувся й спокійно сказав: «Я не вважаю його своїм учнем», - мов пір’їну з піджака зняв… А я збентежилась так, наче самозванцем виставився не знайомий, а я сама. Якось відразу стало ясно, що і в стосунках “учитель – учень” (може, найдужче пошкоджених добою тоталітаризму), “для тан?о потрібні двоє” – як і в дружбі, в любові, в усяких взаєминах, котрі тому так і звуться, що – взаємні, творяться двома самостійними особистостями на рівні “Я – Ти”, і не можна без відома “другої сторони” бути чиїмось “учнем”, як не можна бути товаришем чи подружжям… І учнів, як і друзів чи коханих, ніколи не буває в житті багато. І учнева зрада – річ не менш болісна, ніж зрада друга чи дружини.

В житті Ю.Ш. з певністю була одна людина (може, були й інші, але про них мені нічого не відомо), котру він, ще з молодих літ, визнавав своїм учнем - і таки любив, як Сократ Алківіада: це Олесь Гончар. Історія їхніх стосунків ще не написана, і не мені її писати. Можу тільки сказати, що для Ю.Ш. “учнева зрада” стала, либонь, чи не найбільшою драмою останніх років життя – тим більше, що тут, крім вибуху дрібничкових амбіцій (який Ю.Ш., гадаю, по-людськи би пробачив!), вплуталося дещо інше, брудніше й підліше вже “державною” підлістю – кагебістською, спецслужбівською, перед якою порядна людина так само безпомічна, як перед бандитом у темній вулиці… Сподіваюсь, колись наші історики ще займуться цим сюжетом - і з’ясують, у яких саме кабінетах КГБ десь у 1960-ті, коли професор Шевельов упевнено ставав зіркою світової славістики, було сфабриковано й пущено в хід поголоску про його, буцімто, “співпрацю з німцями” в час окупації, аби підірвати йому репутацію в американських академічних колах. (Про роль, яку відіграв у цій “спецоперації” головний конкурент Шевельова на лін?вістичному полі, Роман Якобсон, сам Ю.Ш. згадував мені без злости чи урази, радше знехотя, - він узагалі не любив обговорювати проявів людської ницости, - тільки й констатував, що “об’єдналися радянська й американська мафії”… А коли, вже в 1990-ті, випливли на яв докази співпраці Р.Якобсона з КГБ і польські коле?и запропонували Ю.Ш. написати, нарешті, всю правду про свого Сальєрі, Ю.Ш. від пропозиції відмовився – жест суто аристократичний і дуже шевельовський: з мертвими кривдниками порахунків не зводиться. )

Хтозна, чи відомий був авторам “спецоперації” один факт шевельовської біографії, який би назавжди заткав наклепникам роти, якби тільки діло дійшло до серйозних публічних звинувачень. А може, саме на той факт і робилася ставка – що жертва, вражена в своїх найшляхетніших почуваннях, шляхетно й змовчить, не використає найбільш “бомбового” ар?ументу на свій захист (підлість любить і вміє паразитувати на шляхетних почуваннях своїх жертв!). Я про те, що “український буржуазний націоналіст” Юрій Шерех-Шевельов - уроджений Георгій Шнейдер, етнічний німець, чистокровний “арієць”-“фольксдойч”, - цілу німецьку окупацію проголодував в “унтерменшах”, відмовившись записатися “фольксодйчем”, - із тієї простої причини, що раз і назавжди, ще в юності, вибрав бути українцем і служити українському народові – і ніколи ні словом за ціле життя не спімнув звідтоді про своє “німецтво”. Навіть тоді, коли воно означало ситний “юберменшівський” пайок перед примарою голодної смерти.

Це – етос шляхти, етос винищених 20-м століттям “дворянських дітей”. (Подібно й батько Ю.Ш., ?енерал Шнейдер, вибрав свого часу бути росіянином Шевельовим - і служити “царю і отечеству”.) І цей самий етос передбачає, що такими вчинками не хваляться. Не вимахують ними задля власного зиску перед очима юрби - навіть тоді, коли твій найлюбіший учень на старість наздоганяє тебе з тою самою, мейд-ін-КГБ, сокирою в спину і в амбіційному самозасліпленні старається викреслити тебе де лиш може з культурної пам’яти вже незалежної України, заявляючи, що ти, мовляв, “служив німцям”…

Ю.Ш. мовчав – але це не значить, що йому не боліло. Боліло, і то дуже. Міри його болю я тоді оцінити не вміла – все-таки між нами лежала дистанція в понад півстоліття й три історичні епохи. Я, звісно, здавала собі справу, що для нього Олесь Гончар означає дещо інше, ніж для мене (для мене навіть у тій рецензії на «Таврію», за яку орденоносний учень так навіки образивсь на свого колишнього вчителя, Ю.Ш. був занадто поблажливий!), - але приймала цю різницю розумом, не серцем. Зрештою, тоді, в тридцять з гаком, я була ще й замолода, аби розуміти, що зазнати поразки в учнях – це одна з найбільших життєвих катастроф, які можуть випасти на долю людини. Недарма Сковорода вважав себе щасливчиком, бо зумів виростити Ковалинського…

Так що тема учнів була для Ю.Ш. травматичною. Можливо, саме тому ми ніколи одне одному на цю тему так і не “освідчилися” (є речі, яких краще не озвучувати вголос, - певніші будуть!). Але в жодну іншу формулу наш “епістолярний роман” таки не вкладається. Від п.Оксани Радиш-Міяковської знаю, що останнього мого листа, яким я сповіщала про свій приїзд до Нью-Йорка в квітні 2002-го, Ю.Ш. взяв із собою до лікарні і в останній свій день просив перечитати йому вголос… Якісь надії він зі мною пов’язував, щось у мене вкладав, “перекачував” – послідовно, прицільно, невеличкими дозами, як з піпетки: в незмінному обсязі стандартного американського поштового аркуша, через дистанцію в понад піввіку й три історичні епохи… Наче відбудовував наприкінці століття міжпоколіннєвий міст, що був в українській культурі висаджений у 1920-ті. Міст, що його за ціле те страшне століття так і не вдалося відбудувати.

З кожним роком без нього я дедалі гостріше відчуваю, що мій обов’язок – коли-небудь це листування опублікувати. Та й всі літературні боги того вимагають: адже це, либонь, таки останній “епістолярний роман” в українській літературі - “справжніх”, неквапних, на кількатижневу подорож розрахованих листів у 21-му столітті більше не пишуть, комп’ютеризація поховала жанр… Але тут починаються проблеми вже, сказати б, загальнокультурного характеру.

По-перше, публікувати це листування треба саме як діалог, партію на два голоси. Вийняті з контексту нашої розмови (і виробленої з роками “спільної мови”), відімкнені від мого, втричі багатослівнішого (не обмеженого американським поштовим стандартом!) “супроводу” й полишені на себе, листи Ю.Ш. втратять половину свого чару, перетворяться на свого роду бурмотіння перехожого по hands-free - стороння людина їх просто не зрозуміє. Тимчасом, моя власна “партія” представлена в мене в архіві в добряче “надгризеному” вигляді: тільки електронні листи, починаючи від 1995-го, відколи я сама “комп’ютеризувалася” (доти я також писала до Ю.Ш. на машинці й копій із власних листів, розуміється, не знімала, - не кажучи вже про те, що були ж іще й листівки з подорожей, і записки, вкладені в посилки з книжками, та всього вже й не згадати…). Ціла моя “партія” зберігається десь в архіві пунктуального Ю.Ш. – але тут-то й виникає найцікавіше питання: а хто з України взагалі працює з тим архівом? Якщо навіть опублікована літературна спадщина Ю.Шереха-Шевельова (есеїстика, мемуари, літературна критика) так і не увійшла в нас у ширший культурний обіг (всі українські видання були малотиражні, нині читачеві неприступні, і навіть у ювілейний рік не видано жодної книжки!), - то яке вже тут, пожалься Боже, листування, який архів?..

До того ж, навіть до “двоголосся” потрібні коментарі - багато тодішніх реалій позабувалося, багато що ніколи й не було надбанням широкої публіки, тож для підготовки книжкового видання знадобилась би певна наукова робота - літературознавча, джерелознавча… Може, колись і настане на те час – коли Україна нарешті відкриє для себе Шевельова. Але то вже буде інша Україна, ніж та, яку маємо сьогодні. Ю.Ш. до неї не дожив. Я ще сподіваюся дожити…

А поки що можу тільки одібрати зі скирти наших листів кілька вряд не надто “езотеричних”, таких, що не вимагають спеціальних коментарів - і дадуть змогу читачеві почути зв’язність цього перегуку голосів через два покоління нашої культури.

Оксана Забужко

10 листопада 2008 р.

ЮРІЙ ШЕВЕЛЬОВ – ОКСАНІ ЗАБУЖКО

2 грудня '97

Дорога Оксано,

спасибі за листа, був йому радий, як завжди, коли від Вас. Але це не панщина, і Ви так і не беріть*. Пишіть, коли не шкода часу й паперу. Аж і я не такий уже ретельний листописець.

Радий, що Ви правильно вивірили температуру мого псевдо-Новиченка*, хоч воно й не зовсім псевдо. Бо типова реакція інакша. Ось пише мені один з тутешніх моїх співпатріотів – ну, канешно, Ви знайшли трьох розстріляних чи то пак замучених жидів, а от українців замучили 7 мільйонів. От і пиши, і старайся, хоч Ви й потішаєте, що в школах вивчатимуть, та й чи треба... Моя справа тут мала і грає “в нічию”. І мав рацію Потебня – “всякое понимание есть непонимание”, але мав рацію і старий Лон?фелло – приємно знайти, перекручуючи класиків, стрілу, що влучила в серце друга. Хоч медична наука того не схвалює.

Є в мене новини малі, але вони або персоналія або ювеналія. Почавши з другого, львівські нтшівці перевидали мої дитячі гри – книжечку про галицькі впливи в нашій бідолашній літературній мові. Написано це в часи передісторичні, 1943, коли Вас і на світі ще не було, а видано більш-менш у ті ж часи – 1950. Не думаю, щоб це Вас цікавило, але коли так, напишіть, і я Вам вишлю, бо 28 відсотків не деруть*.

А персональні новини ті, що група моїх прихильників/-ниць надумала відзначати мої 90, а що вони сумніваються в моїй довго­вічності, то мають намір святкувати попередньо. Щождо мене, то я маю намір або сховатися як гоголівський Подкольосін десь під кушеткою або поїхати до якоїсь приміської (під-нью-йоркської) місцевости і там пересидіти грозу і бурю.

Тим часом мене вже почали розбазарювати. Японські академіки купили мою бібліотеку і оце мені пишуть, що перша партія книжок уже досягла Токіо і рушає далі до місця призначення, і так я маю бути першим українцем, що перенесе наші добротворні впливи на береги Тихоокеання.

Дух з Украйни (ані літери)* тут ще не відчувається, а взагалі так виглядає, що незабаром статистика покаже, що на кожного "материкового" українця припадає видання одного "періодика". І де гроші беруть? І де читачів? І скільки тих видань досягає другого числа, не кажучи вже про дальші? Слава Богу, що серед тих видань нема назв хоч патріотичних і добре, що серед тих потерчат більшість не перепливає морів-океанів. Але бібліографам майбутнього — життя не буде легке.

Як і в попередньому листі, перепрошую за мазанину. Старечі пальці не туди вдаряють, куди треба, і виходить, що мої листи треба читати ТВОРЧО, як Шамполіон колись розшифровував єгипетські папі­руси. Але може в цьому є своя приємність. Принаймні Ви делікатно промовчали, як Ви мучилися над моїм попереднім листом. Бувають на світі всякі перверсії, не тільки родом з Івано-Франківська.

"Гидкуватість" на нашій славній Україні і тут відчувається. Колись перед нашим референдумом Ви мене потішили, що все буде гаразд. І воно справдилося. А тепер – не виходить? І я в своєму песимізмі помилився лише не півдесятиріччя? На цій сумній ноті ставлю покищо крапку.

Ваш ЮШ

-------------------------------------------------------------

ОКСАНА ЗАБУЖКО – ЮРІЮ ШЕВЕЛЬОВУ

24 грудня 1997 p .

Дорогий Юрію Володимировичу,

Ваш лист застав мене на повороті з екс-братньої Білорусі, і тому в стані, як це не парадоксально, непереборного оптимізму: тут нестак завжди погорджувана мною плебейська потіха, мовляв, "комусь на світі гірше, ніж тобі", як писала відома українська класикеса* (мені від такої свідомости завжди бувало, "наоборіт", ще депресивніше: адже, якщо мені щось не йде, а іншим "іде", то, значить, я маю бодай моделі для наслідування, не кажучи вже про емоційний стимул, якщо ж мені "не йде", а інші мені при тому ще й заздрять — мовляв, "тебе ли на судьбу жаловаться", цитую з живих уст, — то тоді вже й зовсім "клямка"!), — отож не втіха від споглядання на порядок нещаснішої країни з на два порядки нещаснішою інтелі?енцією, а — чітка свідомість необоротности історії: кожен народ має те, на що заслужив, не більше і не менше, кожен торує — тупо і трудно — свій "шлях до волі" за своїм власним сценарієм, а значить, нічого бідкатися — "не ридать, а здобувати". Це все — на конто Вашого прогнозу п'ятирічної давности: якщо навіть сердешні брати-литвини потрапили в короткому міжчасі дуже відносної свободи породити з-поміж себе пресимаптичну ?енерацію шляхетної й інтелі?ентної молоді цілком європейської орієнтації, з цілком "постмодерно”-іронічним світоглядом, абсурдно-бунтарською національною самосвідомістю, мінімум чотрима-п'ятьма іноземними мовами (серед яких і українська!), та ще й ( last but certainly not least !) нормальною економічною зарадністю, то ставити на теренах колишнього Великого Князівства Литовського хрести ще, далебі, рано — таки "не вмерла", "не з?інєла", "нє пропала" і т.д. Просто, "інша Європа", та й годі. Не знаю, на як довго мені пощастить зберегти сесю бадьору настанову (чи, як сказала б діяспора, "наставлення"), але наразі тримаюся позиції "активного споглядання" (по-соціологічному, "включеного спостереження") — навіть щодо арсенальських страйкарів під червоним молоткасто-серпастим прапором, які днями виходили пікетувати Верховну Раду (душ десь із п'ятсот). Зрештою, і їх можна зрозуміти — зарплату ж то таки не платять, і то нікому, крім депутатів і парламентських урядовців...

(Це в Мопассана, здається, було — що життя ніколи не є таке кепське, як здається?..)

І ще про настрої і "наставлення". Напередодні полаялася по телефону з Корогодським за те, що не включив до Вашої грядущої збірки "автостопознавчого" есея* (адже неподобство з його боку, хіба ні?), — і він, між іншим, повідомив мені, що Ви, виявляється, досі лояльно читаєте "Літературну Україну"! Юрію Володимировичу, дорогий, "од всіх своїх нервів" благаю: киньте! Передплачуйте екс-кагебівський "День", рябчучачу вбогу "Критику" (вона вже буде виходити: Ніколя дістав на неї новий ?рант), та хай би навіть і чорноволячий "Час- Time ” , читайте, з журналів, хоч безпретензійний "Кур'єр Кривбасу", хоч претензійний " Art - Line " ("в просторєчії" вимовляється з наголошеним "о" наприкінці, що по-своєму "соотвєтствуєт"...) — тільки не той розсадник ментальної інфекції (а точніше — трупного яду): їхня інформація не просто викривлена, вона викривлена — злоякісно (синдром туберкульозника, що плює іншим у тарілки), і від такої "перверзії" треба "на ?валт” ізолюватися, якщо хочете заощадити на душевному здоров'ї, — або вже, в крайньому разі, врівноважувати її щонайменше півдюжиною по-різному недолугих, але безумовно живих видань: серйозно кажу! Мабуть, передам Вам (десь у середині січня має бути така нагода) різдвяного пакуночка з деякими нашими головнішими "літературно-містєцкіми" "періодиками" — щоб Ви відчули, так би мовити, пульс українського "мейнстріму": нерівний, уривчастий, не бозна-який здоровий — але ж б'ється! (Заодно й Шевченка свого передам* — сигнальний примірник, нівроку, лежить у мене на столі, і десь за тиждень обіцяють наклад).

Львів'яни — молодці, що Вас видали (в них там і культура книговидання насьогодні найліпша-таки), — дякую, що Ви мені сказали, я тепер просто попрошу когось із циркулюючих межи Києвом а Львовом "інтелектуальних комівояжерів", щоб мені Вас доставили "в самолучшем виде" (проблема не в самих тільки 28%, а — дистрибутивної мережі не маємо, все — стихія, броунівський рух без правил...). Щождо 90-ліття "авансом", то сюжет цей мені, Бігме, чимось симпатичний (перверС/Зивністю?) — може, дарма Ви про нього з таким сарказмом? Я, наприклад, на цю звістку з місця, як полтавський соцький, розмріялася — про, наприклад, ювілейне академічне видання (багатотомове!!!), і солідну "материкову" конференцію з файним "збірником на пошану", і ще про багато всяких таких знадливих речей (шкода, що я не "полтавський соцький"!). А тимчасом — у поросячий голос — вітаю з минулим днем народження і дуже-дуже бажаю не "авансового", а таки справжнього 90-ліття — з усіма приналежними "інтелектуальними іграми" не у все-УВАНівському, а таки в "усесоборному" масштабі! (А щодо Ваших тамтешніх кореспондентів, на яких нарікаєте, то, як співається в одному московсько-єврейському шля?ері, "ай нє нада, ай бросьтє", — либонь, вони, сердеги, "Літературної України" обчиталися!).

Грудневий Київ стоїть тяжко засніжений, інфантильно-передноворічний — і, під снігом, продовжує вирувати незліченними імпрезами, серед яких випадають і цікаві (як казав уже в історії хтось ядучий — чи не Станіслав Єжи Лєц? — "наш час багатий на геніїв — маймо надію, що серед них є кілька обдарованих"): на театральному фестивалі "Перлини сезону", наприклад, знайомі Вам харківські дітлахи (театр Світлани Олешко) справили невеличкий фурор, привізши пресимпатичну "Енеїду", де вже не просто травестія, а заразом і трансвестія вчинялася (Енея грала дівчинка, а трійко хлопців "забезпечували" решту персонажів): небіжчикові Котляревському, гадаю, сподобалося б. Напередодні 200-ліття (теж ювілейна дата несогірша, а досі якось не схоже, щоб на правдиве національне свято заносилося...) така, зовсім не музеєфікована, акція "на вічну пам'ять", що не кажіть, "вселяє"... Взагалі, моє особисте (суб'єктивне!) спостереження: що з молодшими українцями маєш до діла, то ліпше чуєшся: "совка" менше! <…>.

Мої власні новини під кінець року (крім Шевченка), в повній згоді з національними, помірно вбогі: вичитую російський переклад "Польових досліджень", що має навесні з'явитися в московській "Дружбе народов", без особливого хисту борюся за фінансове виживання та нищечком мрію собі, як то я влітку в Італії пошлю геть усе до лиха та вшкварю, нарешті, щось геніальне (виграла чотиритижневий "писательський" ?рант від Rockefeller Foundation ), — словом, знову і вкотре, — "я была тогда с моим народом, там, где мой народ, к несчастью, был", а саме: в злиднях, трудах і надіях. Зрештою, останнє — не така вже й кепська річ, надто напередодні Нового Року. Адже правда?

Міцно Вас обіймаю,

(підпис)

-----------------------------------------------

ЮРІЙ ШЕВЕЛЬОВ – ОКСАНІ ЗАБУЖКО

2 лютого ‘98

Дорога Оксано,

мерсі за гнівного Шевченка і не менше гнівну Оксану, перший щасливо втік з клепарівського закладу, як був у халаті, і тепер відпочиває перед оперою, зовсім габсбурзькою, на радість Андруховичеві. Друга одержала велику ідеологічну перемогу і не без Вашого впливу американський дєдушка зрікся ЛУ і від нового року очистився з попередніх спілчанських бацил і міязмів. Рапор­тую слухняно, що в цьому домі більше ЛУ нема. Правда, головна при­чина, доношу слухняно, та, що вона стала друкуватися таким паскудним шрифтом і на такому паскудному папері, що ніякий дєдушка її не вчитає. Курц унд ?ут – це дім вже без ЛУ. А шкода все таки, бо тільки там я довідався в деталях, як не тримався на ногах (від старости, не від вибуху громадянських почувань) старий Нечуй, як його віддали до богадільні, як він мало не пропав і пропав від старечости й занедбання і як його врочисто і з оркестрою і хорами поховали на Байковому. Про все це і таке рябчукоїди не пишуть і де ж про це прочитаю? А Ви хочете, щоб був штурм унд дран?.

Довгої мови короткий зміст, – я без газети і дуже тим тішуся.

На бідного Корогодського за Автостоп Ви даремно сердитеся. Він зовсім не винний. "Полное собрание сочининий" моїх друкується вже ціле століття, точніше з 10 років, а тоді стоп може й був, але авта ще не було. А після того вже ні автор ні редактор/и/ ніякого впливу на хід подій не мали й не могли мати. Простіть їм невинним.

А тепер я вже таке чортішо сочиняю, що коли воно не дай Господи, продереться на шпальти, то все вже буде йти за старим сценарі­єм “Как м ыш и кота погребают”. Так що краще й не треба.

На Олешкову "Енеїду" я ДУЖЕ цікавий, вона жінка як треба. Але тут про це нічого не чути. Збиралися вони, а потім усе замов­кло. Чи наші меценати злякалися і – врозтіч? Зате тепер тут ми живемо під знаком старшого брата. Був московський "Современник", потім була кіровська опера, а тепер оце їде сам-сам-сам, трепещите вы народы – московский — художественный і що ж він ставить? Ви вгадали – три сестри... А потім обратно Кіров. І вірте – не вір­те – американська публіка платить. Та й тутешніх руських теж повним-повно.

А тим часом, без фанфар і тихо показують велику серію – коло 60 – угорських фільмів, от сотворения мира до наших дней, і більшість з них справжні. Таки ще раз – хай живуть Габсбур?и, ну і Андрухович, коли він вихилясом не йде.

От стілечки про наші культурні поползновения, бож не писатиму я Вам про Український народний Союз, хай йому царство земне й небесне.

Повертаючися до народів, які самі собі будують майбутнє, “своею собственной рукой”, то воно конешно, але ж не забуваймо й того, що Гітлера приготували в Версалі, а німецькі малятка ве­чорами молилися ?отт, штрафе Ен?лянд (включно з Америкою) на антантсь ку музику. От і розбери, хто і в чому винен. Так і взагалі з кавзальністю в історії, прости Боже за ще одне вчене слово. Так і з білорусами, теж голубоокими, й стерв’ятниками на них і навколо.

А Шевченко Ваш антілі?ентний і дай, Боже, кожному, (нрзб.) але чи є в світі відповідальні? Та мені Вас не хвалити, Ви самі знаєте, по чому хліб і сіль по чім.

Ваш дєдушка

ЮШ

-----------------------------------------

ОКСАНА ЗАБУЖКО – ЮРІЮ ШЕВЕЛЬОВУ

Date: March, 15, 1997

Дорогий Юрію Ваолодимировичу!

Щойно написала звертання, зараз і згадала: місяць тому в мого приятеля, що на ім’я йому happens to be Володя*, народився хлопчик, і широке коло знайомих, природно, втягнене було в проблему вибору імені: «Хотів би Юрка, - журився по телефону щасливий тато, - але ж Юрій Володимирович – це наче Андропов…» - «Чому зараз – Андропов? – обурилась я. – Чому не Шевельов? – Трубка в мене в руці аж підскочила на радощах: «А що, Шевельов – Володимирович?». Так Ваш авторитет вирішив долю ще одного українського громадянина, і на світі побільшало на одного Юрія Володимировича, якого можете хіба вважати своїм – хай і непрямим – хрещеником, а тато його, хвалився недавно, перечитує тепер “новими очима” «Третю сторожу» й нетерпляче чекає Вашого тритомника від “Фоліо”…

Ну гаразд, це, “положим”, лірика – а от щодо тритомника, то десь тижнів зо два тому його безпутнє “Фоліо” врочисто заприсягло чесній громаді на своїй київській презентації, де, правда, не обійшлося й без скандалу: утеребився до лав виступальників передвиборчо збуджений Мовчан і став, ні в п’ять, ні в дев’ять, вергати, своїм жлобським звичаєм, громи на голови присутніх, що “терплять русифікацію українського книговидання” (ситуація, подвійно пікантна з огляду на те, що всі попередні оратори дружно лаяли якраз наше книговидавське законодавство, що зробило українську книжку неконкурентоспроможною на внутрішньому ринкові, - аж от і “законодавець” обізвався!). Зчинилася веремія, крик, гук і лайка, причому Мовчан спробував, обертаючись довкла своєї осі, як флю?еровий півник, обсварюватися на репліки з залу, але не дуже йому пішло, тож мусив забиратися, грюкаючи дверима. Оце маєте собі “картинку з виставки”, із щонайменше двома резюме: 1) депутатство в Україні – тяжка психічна хвороба з усіма ознаками втрати почуття реальности (вони там усі такі поглинуті впродовж 25 годин на добу “міжсобойчиком” хто-з-ким-проти-кого, що на співвіднесення своїх дій із світом поза мурами Верховної Ради їм уже нестає ні часу, ні сил; 2) культура в Україні – насьогодні більше схоже на оксюморон, і не тільки через те, що з книговиданням “напряжонка”…

З урахуванням усього “вишеізложенного”, дозвольте Вас гаряче і з цілого серця привітати з припиненням передплати на “Літературну Україну”, хоч би якими пра?матичними міркуваннями цей акт не було спричинено! З свого боку, найближчим часом обіцяю почати вербування Вас до числа передплатників нової літературної (авжеж пак!) газети, що її остаточно зібралася видавати “м’ятежна” Асоціація українських письменників – під заголовком “Література плюс”: десь наприкінці місяця має з’явитися друком перше, пілотне число, а там, дасть Біг, і передплату потрошку відкриємо (маю надію, що не на надто паскудному папері й не надто паскудним шрифтом!), - боюся, Юрію Володимировичу, що без культурних “поползновєній” “з родіни” недовго Вам сидіти!..

Дякую Вам за добре слово про мого Шевченка – дуже воно мені придалося на моральну підтримку, бо, прости Господи, вже почалося: по-олетіли на мою стрижену голову перші партії тухлих яєць, та яких же, цур йому, пек, смердючих – канудно й згадувати, а щоб ще через АТЛЯНТИК ділитися з Вами фізіологічними відчуттями від сірководневого духу, то й поготів не варт. Щось воно таки rotten у нашому kingdom’і, й то добряче rotten, але, філософськи зваживши, - чи тільки в ньому? (Вопріс риторичеський). В цьому зв’язку мене більше турбує той астероїд, що має зіткнутися з Землею в жовтні 2028 року – безвідносно до того, чи доживу я до того дня, чи ні, а так, “за дєржаву обідно”: ясно, що все колись має скінчитится, але чому саме так глупо – прилітає з космосу якась дурна махина 2 км в діаметрі й каже “гуп!”? А де - сюжет, драматургія, підведення підсумків, стягування в одно всіх вузлів попередньої історії, де, нарешті, добрий смак, я Вас питаю? (Це ж, прецінь, не вибори до української Верховної Ради, в такому, без перебільшення, величному ділі, як кінець світу, годилось би таки дотримуватись певного “ідейно-художнього рівня”, ні?).

А тимчасом “родіна” продовжує собі гнити, і я змушена пасивно спостерігати за цим невеселим процесом, не в змозі ніяк йому запобігти, - ні стішки, ні проза, ні навіть полум’яна публіцистика тут, звісно, не зарадять. На додачу ще й зима надумалася вернутись – березень засніжив і завіхолив, за вікном біло, а в хаті холодно, так що доводиться вмикати електрообігрівача, бо інакше й за комп’ютером не всидиш: рученьки-ніженьки замерзають! Ото такий виходить fin de siecle. Якщо те, що Ви тепер сочиняєте, справді підпадає під запропоновану Вами кваліфікацію “чортічого”, значить, воно якнайточніше відповідає духові часу – з чим Вас (ще раз!) і вітаю. А втім – як писалося в незавершеній Лесиній драмі, “але й зимі на світі є кінець”: чейже прилетять невдовзі ластівки і до Києва, й до Нью-Йорка, і на Печерську і у Вас у парку над Hudson’ом-Гудзоном зазеленіють “клейкие листочки” – а коло мене на сусідній вулиці вже відкрили новий китайський ресторан (!!!), і якщо Ви колись виберется “на родіну”, то тепер буде моя черга частувати Вас орієнтальною кухею, а це значить, що ми, як-не-як, уписалися в число цивілізованих країн, дарма що 95-ми за рівнем життя (а хай йому грець, все не виходить вивершити на такій собі гарній мажорній ферматі!) – і не такими вже дуже “ пост”-комуністичними, як собі хочемо уявляти (мені тут днями надав лихий погортати деякі тексти Вашого все ще незабутнього, хоч і покійного учня, “нєкоєго” Гончара, бо треба було написати дещо “за соцреалізм”, - враження виявилось, “свєрх всякіх ожиданій”, ?рандіозне: на звук мого реготу мій переляканий бойфренд прибіг аж із третьої хати, бо йому здалося, ніби я ридаю, і невипадково, - ось, приміром, фраза з ювілейної доповіді про Лесю Українку, цитую, не минаючи ні титли: «Там, де гарячий вітер пустелі колись обвівав самотню постать жінки з України, що з сумом дивилась, як замітає хамсин горьовиту долю фелаха, а понад Нілом, душу ранячи поетесі, під гуркіт барабанів, з нахабним свистом крокували зайди-колонізатори, - сьогодні там, попід пальмами Єгипту, переможно крокує художня краса “Лісової пісні”…», - каково, га? І, прошу завважити, досі – жодної спроби бодай якось дослідити цей “дискурс”, що, наоборіт, живе й перемагає в доповідях Ю.Мушкетика “со боярє”, - хай я зациклююсь, але для мене це показник куди вимовніший, ніж упровадження в українських банках Visa Mastercard – зрештою, й до тих ще не дійшло…).

Обіймаю Вас сердечно – бережіть здоров’ячко, шануйтеся і пишіть Вашій зовсім не “гнівній”, а якраз (у глибині душі!) дуже “мнєкій”, а головне, завжди й незмінно Вас люблячій

(підпис)

P.S. А од московських театрів і в Києві завізно – і як це вони на всі боки встигають?..

---------------------------------------

ЮРІЙ ШЕВЕЛЬОВ – ОКСАНІ ЗАБУЖКО

31 березня 1998

Дорога Оксано,

З превеликою приємністю прочитав Вашу березневу епістолярію і намагаюся вкластися в ті самі рівноденні строки, хоч уже на самій грані відходу того примхливого місяця в небуття. І забуття.

Хамсином Ви мене потішили, і я тепер ще більше насторожений супроти всяких колонізаторів і акул взагалі.

Будете в наших краях – покажу Вам подарунковий “ Циклон ” (яка різниця – хамсин, циклон, колонізаторів ми будем бить). А тоді я був ще надія нації, і мене заохочувано до культурної діяльности. І так я не знаю, чи ми виграли від розжалування Чкалова*. Все таки він був за панібрата з білими ведмедями (чи то був Папанін?) Але яка різниця?

Щождо розмноження ЮВ, то не знаю, чи радіти. Раса сумнівна, і хто скаже, чи кінцевий балянс із знаком плюс чи мінус. Більше так скидається, що друге.

Лютий і березень я вовтузився з 36-сторінковою статтею, про яку можу сказати, цитуючи Сковороду, двоє. Одне, – що це моя остання будь-коли стаття, і два – що її ніхто не надрукує, навіть ті, що плюс (література плюс). Хай собі лежить, у надії на рециклізацію (англізм, не знаю, як у нас сказали б).

А тим часом, на схилі літ, переключаюся всуціль на кінофільми. Слава Богу, а нас є, від Ар?ентіни до ?ренляндії в паралелях і відповідно в меридіянах. Можна обійтися і з виключенням Голлівуду. Заплатив п’ятьорку і дві години щастя. Все одно вулицю не перезвуть.

ЛУ * я справді – спалив кораблі. Але хто знає, чи було це дотепно. От мої прихильники, вони ж адепти ЛУ прислали мені сторінку, а там стаття “ некоего ” Ігоря Кравченка про Хвильового. І написана вона по-справжньому інтелі?ентно, хоч сядь і плач (себто з тими кораблями тобто). Що це за їден, як казали в Галичині (чи на Волині також?). Справа в тому, що і “ навозну кучу разр ы вая ” можна знайти – “жемчужное зерно ” . Хоч, коли по-серйозному , чи воно комусь потрібне, або, як казав Гриценко*, ” чи воно мені треба ”?

Запах тухлих яєць, на Вас націлених, долетів і сюди. Тим не дуже журіться. Київ – дуже мале місто, а до того ж – половинка українська, а друга руська. І яйцям легко й природно протух­нути. До того ж майже всі народилися в селі. Пришийкобиліхвіст, комбінація двох тухлятин... Спаси, Господи, люди свої. Добре мені – в сенсі – що я можу пересидіти, як не в Римі, то над Гудзоном... Алеж Ви знали, куди йшли, до якого хамсину, до якого циклону (познайомтеся з цим Шедевром рідного творчого духу). Тепер не ремствуйте. Я, правда, усвідомив це в 90 років, Вам судилося – скажемо так – у молоді роки, але процес однотипний. Ще спасибі долі, що запах цей досяг Вашого сприйняття під знаком зодіяка Шевченковим, а не Франковим*. Бо реакції в нас уповільнені, і це робить життя трохи легшим. Отже назад на Вашого Росінанта і в атаку на наші вітряки.

Природно, отже, закінчити запитанням, який вітряк на черзі. Тож до бою, завжди вперед. І світ новий – він буде наш. Чи буде?

Gaudeamus igitur .

Ваш ЮШ

---------------------------------------------------------------

ОКСАНА ЗАБУЖКО – ЮРІЮ ШЕВЕЛЬОВУ

Date : May , 6, 1998

Дорогий Юрію Володимировичу!

От і знов я не похопилася з відповіддю – не те що на рівнодення не встигла, а навіть і славний празник “Міжнародної солідарності трудящих”, він же Вальпур?ієва ніч (що, ясна річ, значно ближче моїй душі), зустрічала поза межами “отєчества” (“пересиджую” й собі, по змозі, - правда, на відміну од Вас, доривчо, нападами: не пересиджую, а радше перелетую, не плутати з Вінграновським “перелітую”!): поки український нарід знемагав під непосильним економічним гнітом, з нахабною безтурботністю стрибала в Упсалі коло багаття та милувалася тим, як “ново?радуйоване” студентство вимахує білими картузиками… (Взагалі, по правді, то лиш один день з цілої десятиденної поїздки випав такого “релаксу”, решта все було – марнота марнот і утома духа, ну, але треба ж дотримуватися законів жанру: раз уже, за Сизоненком і Co , продала я жовтому дияволу неньку-Україну з Шевченком укупі, то бодай на упсальські картузики можу собі з того всього дозволити подивитись?..) Оце щойно три дні, як вернула “домів”, щоб знов упасти в звичний київський чорторийчик дрібничкової крутанини (головно задля “відшуку черствого шматка” – о, до речі, якось “із народніх вуст” довелося мені почути й цікавішу ідіому: “на хавчик заробляєм” – де “хавчик”, зрозуміло, stands for “хлібчик”, від слен?ово-блатного “хавать” – те саме, що “жрать”: мило, правда ж? Це Вам не бурячкове словникарство!).

Ну, та менше з тим. Виголосила я в Стокгольмі свою “ Apologia for Poetry In the End of the 20 th Century ”, погаласувала трошки на безглуздій “усеевропейській” збіганці нібито-інтелектуалів (бідна Європа, й бідні її інтелектуали!), - а в отечестві й далі замітає хамсин горьовиту долю феллаха, і, філософськи зваживши, - якщо вибирати, бути нині феллахом чи паризьким деконструктивістом (із тих, що я чула в Стокгольмі), то це ще, знаєте, вопріс… Зі сказаного можете виснувати, що я налаштована, “нє в прімєр” Вам, далеко оптимістичніше і тому “со всєй нєліцепріятностію” дозволю собі спитатися: що то у Вас за “остання стаття”, якої – ніхто, ніколи, ні за яких обставин і т.д.? Якщо Ви не хочете її оприлюднювати – тоді інша справа, але товстий і солідний піврічник “Дух і Літера” напевно був би щасливий (вони там далеко ліберальніші, та, зрештою, й цікавіші за “Сучасність”). ??????????????????????? (в цьому місці you ’ re suppposed to picture мій вимогливо-питальний погляд).

Ой, Юрію Володимировичу, не подобається мені, Бігме, як ото у Вас “рябит меланхолия в глазах” – вже й “раса сумнівна” (“унижение паче гордости”?), і “щойно в 90 літ усвідомили” («Нє вєрю!» - кажу голосом Станіславського: здається, препротивний був дядько), - а чи не є це (тичининським “дискурсом” мовивши), нормальні fin - de - siecle -івські moods ’и? Бо з fin - de siecle ’м нам і справді не аж надто поталанило, тут – ані мови (як колись казали в Галичині, а тепер уже, либонь, не кажуть), але, з іншого боку, чи хто коли був задоволений своєю добою? Вопріс риторичеський.

Ігор Кравченко – це такий собі милий, і дійсно інтелі?ентний чоловік, третьорядний літератор, але, кажуть, першокласний колекціонер чи то малярства, чи “вообще” старожитностей – я з ним знайома лиш побіжно, але, гадаю, має бути з тих людей, що могли б творити в Києві відповідне середовище для вдиху й видиху, якби їх було бодай кількасот. На жаль, із середовищем також “напряжонка” – не кристалізується, хоч сядь та й плач (я, правда, на цю тему вже своє відплакала в молодші роки, а тепер махнула рукою, вирішивши, в дусі й букві Вови-Цибулькового “я сам собі батьківщина”, що і я – “сама собі середовище”: нічого, витримати можна – якщо тільки повсякчас пам’ятати про загрозу аутизму). Вкладаю Вам до конверта перше (пілотне! – от би ще знаття, що то означає) число хоч бідної, та рідної “Літератури плюс”, яке чекало на мене вдома: яко скромну ілюстрацію до вищенаведених міркувань, а втім – самі побачите… Може, з часом набере, сирітка, трохи тіла й краски в лиці… Anyway , замовкаю, щоб не збитися з оптимістичного тону.

На тлі хамсину, зрозуміло, дедалі дужче починає даватися взнаки зовсім інший вітер – норд-ост, отой самий, волошинський, що в ньому “гнет веков свинцов ых” і що його був озвучив по-українському наш спільний друг Мося Фішбейн. Сумно й тривожно – настільки, що не хочеться про це й думати, а не то що писати… Я, одначе, наразі з того зискую, бо отримала гонорар за російський переклад «Польових досліджень» - одночасно з першими, звідтам-таки, читацькими відгуками (декотрі дуже цікаві!), - і обіцянкою якоїсь великої премії, яку, на відміну від Шевченківської (втім, цієї мені ніхто й не пропонуватиме…), таки збираюся прийняти* , бо “родіна” платить мені, наразі, все більше тухлими яйцями, а з того, на жаль, яєшні не спряжиш (і знову – сумно, див. вище). Якщо ще взяти під увагу, що за рік-як-випр o даний наклад ори?іналу зі мною досі ніхто розрахуватись не збирається, то робиться ще сумніше. “Ничего, ничего, молчание”… Це все – також і a propos вітряків: аби ж хоч мололи, а то знай торохтять, сволочі! Власне сеї весни піймала себе на тому, що лінуюся писати стішки – в тому сенсі, що не вони мене покидають, а я їх: якщо раніше, бувало, тільки-но “найде штих”, зараз же почуваєшся зобов’язаною дописати, розписати й до розуму довести, то тепер відмахуєшся, внутрішньо, як від недоречности: мовляв, є передніші справи! У висліді – “штих”, найшовши, обривається десь на десяти-дванадцяти рядках, а тебе навіть сумління не точить. Кошмар і ужас, як казала одна героїня російської (вп’ять же таки!) женської прози. Але я Вам ліпше, “во развітіє мислі”, перешлю (от-от вийде) новий том “Духа і Літери” з моїм здорове-е-енним есеєм “про Бродського”, хоч воно і не зовсім, і може навіть “зовсім не”, “про Бродського” – а Ви мені потім напишете свою думку з приводу моїх “завіральних соображеній”, гаразд?

А багатію – дурень думкою: оце я-ак доживу до серпня, я-ак урию в Італію, то знай писатиму, писатиму, писатиму – хлебтатиму, мов п’яний з калюжі, і все “непотрібне”!

Обнімаю Вас, сподіваючись від Вас у відповідь сезонно(весняно)-оптимістичного піднесення! (В Києві зараз дуже гарно: “яблуневоцвітно”, ніжно, негаряче - така собі шляхетна погода: мусить же хоч щось у тримільйонному місті бути шляхетним!) І – не забувайте, будь ласка, Вашого “горьовитого феллаха” –

(підпис)

Дорога Оксано,

знаю, меа-іссіма кульпіссіма, в уповільненні я Вас випе­редив на сто очок. А головна причина психологічна. Не виходить мені тепер написати сторінку, не зробивши сотні друкарських помилок – старечість. От лежить переді мною Ваш милий-премилий листок, а там і кастальські б'ють джерела, і комп'ютерство про­сто тобі ультраестетичне – не виправляти – соромно, бо скажуть — безграмотно, а виправляти – така мазанина, сором на люди пока­зати, хібащо проголосити це іншою іпостассю якогось пост... От і виходить – так стид, а інак сором. І "голову схопивши в руки", вирішуєш – помовчу ще день, і ще і ще – може не помітять... Так от і мовчу. Думатимуть – свиня, але писаних доказів нема. А оце поніс свій крам на товчок. Там усякі Хіврі, то серед них може й не помітять.

Начнем же убо. Шкода, що, бувши в білокашкетній Упсалі, не за­зирали до не менше білокашкетного Люнду. Я ж там понад два роки відтарабанив і мало-мало через вогнище не стрибав. А геть пізніше діставав докторат і прекумедно бігав у позиченому фраці (єдиний був би Ваш шанс), а додому привіз подарований золотий обруч – приїдете – покажу, ну, а на додаток – лавровий вінець. А теперички тутечки можу тут похвалитися. А поза тим Люнд менше полярний, з данськими повівами і за півтори години феррі-бот довозить безпашпортно до Копенга?ену, которий от-от стане сам собі Парижем. Одне слово – їдьте до Люнду. З Парижу раз-два і вже. А там і голу­би, і сонце, і пам'ять про бідного Рильського*. І не забудьте в Римі й Неаполі Караваджо й караваджистів. От написали б Ви – як не роман то романець, про цю брашку. А то Ви все про Хохландію й хохландців, а колись починали ж ми з Енеєм і Ко.

Натомість Ви не про Бродського. Але щасти, Боже. Так чи так, мав рацію і Маланюк, тепер уже заштатний, которому вагони співали на захід, на захід.

Щодо моєї останньої статті, то вона й далі остання, але, як мені здається, хоч певности й нема, знайшла собі при­браного батька – того ж таки мило-суворого Редактора й академіка*, котрий коли не передумає, наміряється притулити її в передзим'ї в довіреному йому часописьмі. Що з того буде, не знаю. Але шанс ніби є, і не виключена можливість що автор доживе.

Щодо ЛУ, то тут, мосьпане, чудасія. Видить Бог, що я на 98 рік її не передплачував. І до червня вона й не з'являлася. Аж тут великий пакет з двомісячним "вмістом", а за тиждень – новий за нові два. І я – о жах – став ті вмісти переглядати. І – о ужас! В кожному числі стаття або статті про Гончара, а в кожній такий статті – потоки лайки – і то соковитої, національної доносної на мене. А Ви не хочете того читати. Їй-Богу прецікаво. І так і не знаю, що це все означає – чи просто рідний розгардіяш (передплатникам не висилаємо, непередплатникам – так). А чи делі­катний спосіб заохотити мене до відповіді, просто не кличучи; з Плющем^ ми ніби не лаялися. Ваше слово ???

Одне число "Плюса" Вашими заходами я дістав. Дякую. Але страх мене не заохотило. І не газета воно, і папір загрубий і за­важкий. Дай Боже щастя долі, але перша чарка колом. Чи буде друге число? По цій мові... Не забувайте, що є на світі місто Н. А в ньому або­ригени. І веселих мандрів.

Ваш ЮШ

^ У своєму листі від 8.11.1997р. я каялася й вибачалася за майже місячну “свинську” мовчанку – через нагальну роботу “на термін”.

^ Мова про статтю ЮШ «Трюїзми (в головному) і троє людей замучених: четверта ланка давнього триптиха» (Сучасність. – 1997. Ч.6.). У своєму листі я писала: «Спасибі Вам за «Сучаснячу» статтю ніби-про-Новиченка: моя мама називає її – «Заповіт українському народові», і я з нею годжуся <…> - стаття вдалася таки справді «квінтесенційна» за проблематикою, хоч вивчай у школі, - та, гадаю, й вивчатимуть незабаром».

^ В лист від 8.11.1997 р. я вклала табличку European book rates, із якої видно було, що книжковий податок в Україні станом на 1997 р. був найвищий у Європі – 28% (саме тоді почалася бурхлива інвазія в Україну російської книжки).

^ В листі від 8.11.1997 р. я розповідала про постання в Києві нового альманаху - «Дух і Літера».

^ Ліна Костенко.

^ «Куди пролягає траса» - передмова ЮШ до моєї збірки поезій «Автостоп» (К.: Укр. письменник, 1994). Поза цією книжечкою – бібліографічним раритетом доби видавничої кризи, - більше ніде цей есей ЮШ не передруковувався. Чому саме покійний Р.Корогодський не включив його до Шерехового збірника «Поза книжками і з книжок», зараз уже не пригадую.

^ «Шевченків міф України: спроба філософського аналізу». Книжка тоді готувалася до друку в київському вид-ві «Абрис». ЮШ читав її чорновий варіант у рукопису, дав мені кілька безцінних порад (особливо під час зустрічі в Нью-Йорку в листопаді 1996 р.), але були в нас і принципові незгоди, з'ясування яких склало один із наскрізних сюжетів нашого листування 1996-97 рр.

^ Історик Володимир Ричка.

^ Вул. Чкалова – колишня Гончара.

^ газету (прим. ЮШ)

^ Павло Гриценко – мовознавець, професор діалектології, який був гідом ЮШ в Києві під час його останнього візиту в Україну в 1995 р.

^ Алюзія на мою книжку «Філософія української ідеї та європейський контекст: Франківський період», яка вийшла друком 1992 р.

^ Очевидно, йшлося про премію «Русский бестеллер», від номінації на яку (дізнавшись про назву й не бажаючи бути автором «русского бестселлера»), я зрештою таки відмовилась.

^ «Ти випив самогону з кварти /І біля діжки в бруді спиш, - /А там десь голуби, мансарди, /Поети, сонце і Париж!» (М.Рильський) – ця строфа нерідко обігрувалась і в нашому листуванні, і в розмовах.

^ Мова про І. Дзюбу, часто згадуваного ЮШ в попередніх листах.

^ Мається на увзаі Василь Плющ – тодішній редактор “Літературної України”.