Чорний ліс. Травень 1947 р. …………………………..

…Отче, вимовив він і хотів повторити: отче, але за другим разом голос його вже не послухався, зійшов на глухий стогін. Хтось світив на нього акумуляторною лямпою, світляний круг гойдався по стіні, по дерев’яному, як у сільській церкві, зрубі, а по той його бік темніла в присмерку священича реверенда, і він зраділо подумав: тато прийшли! – і, як маленький хлопчик, мало не заплакав од розчулення: почувався таким слабим і ніжним, таким розм’яклим од любови і вдячности до тата, що нездужав навіть підвестись, аби поцілувати тата в руку й попросити розгрішення, як давно того хотів: отче, я вбивав людей, ще за німців покинув лічити, скільки впало від моєї руки, я не забув, тату, як Ви мені сказали на прощання, поблагословивши: не осором нас, сину, я був незлим вояком і перед Україною я чистий, відпустіть мені, отче, кровопроливчий гріх, - але тут надійшла гостра й притомна, гейби ножем пороснув, згадка, що тата з мамою вже три роки як вивезено до Сибіру, і він застогнав і заплющив очі - водночас мов навпомацки розрізняючи зусібіч скупчену, тяжко дишучу людську присутність: із важким духом, де до звіриного сопуху тіл домішувався їдкий пах ліків і дезинфекції, із хрипами, мимренням і булькотінням, із здавленим, якимось собачим бухиканням у невидимому дальньому куті, - знагла молодий голос одчайдушно-дзвінко викрикнув із темряви: «Кидай гранату!» – чшшш, зашемрало кудись у той бік заспокійливе, плюснув хвилькою нерозбірливий шепіт, шелеснуло одежею, знявши безпорадно слабенький протяг, і світляний круг щез йому з-під повік, також перемістившись у напрямі вигуку, - а проте мав відчуття, наче панотець у реверенді й далі стоїть у нього в ногах, не рушившися з місця. Ага, от чим пахло ще – хвоєю, або, як казали в цих краях, чатинням: лісом. Сосною. Зруб стіни, як устиг він завважити, коли розплющував очі, теж виглядав свіжим, у плямах живиці. Він був у шпиталику, не в тюрмі.
Був у безпеці – і хтось за нього дбав: ціле тіло було внерухомлене, сповите сливе немовлячою знемогою, мов налите блаженством відпруження – вперше за багато літ. Хтось порався коло нього, поки він був непритомний, і порався на те, щоб зробити йому добре, - та увага до себе, яку відчув з-поза того боку лямпи, також була ласкава і втишлива, опікунча, і чоло пам’ятало делікатний доторк чиєїсь прохолодної долоні. Лежав і зворушено дослухався до солодкого, благодатного спокою в обезвладненому тілі, всміхаючись кожною клітинкою, ніби розвиднений ізсередини, і заледве притримуючи сплющеними повіками гарячу вологу, що наринула до очей: ласка, він був повен ласки, вона текла крізь нього, сочилася з усіх пор, розмиваючи цілу його кволу істоту, пам’ять, минуле, навіть ім’я, - безіменним і безвільним, як новородок у мами в купелі, колихався він серед безберегого світлосяйного океану, звідусіль затоплений любов’ю, умліваючи од святобливого зчудування: звідкіля ж у світі стільки любови, а може, він уже помер, лиш не спостеріг коли, і це він уже в раю?.. Але ж він не встиг висповідатися, хотів - і не здобувся на силі говорити, а його, бачиш ти, таки почули - і розгрішили, і ось воно, значиться, як – бути розгрішеному: останнім зусиллям волі він підпихає засльозені повіки вгору, майже як то сірниками роблять енкаведисти вбитим повстанцям, коли виставляють їхні понівечені тіла напоказ на майданах, - і щасливо вишелещує з очужілих, лоскотливо-важенних губ те єдине і найголовніше, що зараз має сказати:
– Дякую, Отче…
Потім океан зненацька скинувся й став перед ним сторч, суцільною золотою стіною до самого неба, по якій він мусив дертися, щоб перевалити потойбіч. Це виявилося неймовірно тяжко, і він не витримав – все обвалилось, і настала темрява.
…Ще згодом по нього прийшли липкі, тягучі сни, і він груз у них, як поверх халяв у болоті під час весняного рейду на Північ. Приходила мама – і лила йому до рота молоко з бутля; молока було забагато, воно заливало ніздрі, і він захлинався й відвертав голову, аж поки не додивився, що то вже не молоко, а вишнівка - гаряча, густа й рубіново-червона, як проти світла… Потім він був у Львові на Сапєги, і з дверей Академічної гімназії йому назустріч маршевим строєм сунули хлопці, а він стояв, приклавши руку до дашка і чекав, коли вони всі перейдуть, щоб собі помарширувати за ними останнім, але не дочекався, бо з лави на нього погукав розсміяний Лодзьо Дарецький: «Ти, дурню один, чого в однострої ходиш, таж совєти кругом!» – «А ви, – спитав він, - вам що, вільно?» - «А нам уже не страшно», - сказав Лодзьо і знову засміявся – задьористо, по-батярськи, як зроду не сміявся за життя, і щойно тут Адріян розгледів поруч із Лодзем “Мирона”, який недавно підірвався в бункері під час облави, і “Леґ енду”, закатованого ще німцями, у ґ естапо на Пелчинській, і того лікаря-східняка, якого колись пару разів зустрічав в Управі Червоного Хреста, здається, “Ратая”, він ще так м’яко, по-полтавському “льокав”, мов шовком шив, а цеї зими, переказували, згинув на Закерзонні, коли поляки закидали гранатами шпиталик у Карпатах, - то марширували по Сапєги самі мертві, які за життя й не стрічалися між собою, одних він упізнавав, інших ні, і тільки й потрапив, що безпорадно спитатися в них усіх на гурт: «Куди ж ви йдете?..» – «До святого Юра, - відповів хтось, чи не той-таки Лодзьо, - молитися за Україну, а ти давай доганяй, не барися тут!..». Це прозвучало як докір, і він образився, хотів бігти за ними, але щось його не пускало, тримаючи ззаду, - виявилося, що то оберштурмбанфюрер Віллі Вірзінґ власною особою, кабаняча туша з різницькою щелепою, тільки вже не в ґ естапівському однострої, а в енкаведистському, зі здоровенними нараменниками, з яких кліпали, замість зірок, живі людські очі, і невидимий голос пояснив Адріянові, що то очі, вирвані Вірзінґ ом в українських політв’язнів, а Вірзінґ дражнився, кривлявся і шкірився до нього: «А що, не вбив мене, не вбив?..», – він обурився й став пояснювати, що пробував же, двічі, а що обидва рази не вдалося, то не з його вини: за першим разом Вірзінґ поїхав чомусь іншою дорогою, якою перед тим ніколи не їздив, за другим теж щось перешкодило, - «Ну то спробуй ще раз», - порадив той, хто був Вірзінґ ом, - і він розплющив очі, як од поштовху: над ним коливалося в тьмяно-жовтому світлі каганця, то зближаючись, то віддаляючись, жіноче обличчя. Гельця! - втішився він: нарешті, стільки-бо часу не мав од неї листа, думав, чи не відійшла вже з черговим рейдом на Захід, – тут-таки й спохопився, що має казати не “Гельця“, а “Рома”, але то все одно була не вона, і поцілунок, яким зволожило йому пересохлі вуста, був не від неї, - і раптом він зрозумів, що то не був і поцілунок: то він висів на хресті, підіймаючись і опускаючись на прип’ятих руках, щоб зловити віддих, за кожним разом груди протинав несвітський, до потьмарення в очу, біль - а знизу центуріон тицяв йому в уста змоченою оцтом губкою, насадженою на спис. Скільки ж я так іще зможу протриматися, злякано подумав він і побачив унизу, з другого боку хреста, Сталіна, Рузвельта і Черчілля: вони сиділи там, де на Бройґ елевій картині «Кrueztragung Christi» сидять жони-мироносиці - під горбочком, і грали в карти, як в Ялті, акуратно покраяними кусниками мапи, - попри лютий біль, він напружив зір, силкуючись розгледіти, до кого відходить мапа України, але її там не було, і він збагнув, що вона давно насподі, похована під купою інших, і вже в цій грі не вийде нагору, і хотів у гніві крикнути гладкому Черчіллеві, трохи схожому на Вірзінґ а: а як же твоя Фултонівська промова, адже ж ти замірявся оголосити совєтам війну? – але натомість спитав: Господи, пощо мене покинув?.. Тут знову вигулькнув центуріон, вищирив до нього зуби й показав рукою кудись убік: там уклякла навколішках Гельця, ба ні, “Рома”, - простоволоса, в добре вшитій до стану шинелі, одна пола якої теж зовсім по-бройґ елівськи загорнулась і відкривала живий і свіжий, мов з-під здертої шкіри, пурпуровий підбій, - з останніх сил він потягнувся до неї, як не покликати, то бодай перехопити її погляд, подати їй звідси, з хреста, знак, що він тут, але вона його не бачила - хтось заслоняв його од неї плечима, і він ніяк не міг збагнути, як же то виходить, що він її бачить, а вона його ні, а може, подумав із правдивим жахом, Гельця також уже не живе?.. «Живе, живе», - розв’язно і якось ніби знехотя запевнив центуріон: лінькуватим голосом дядька, який каже худобі стояти спокійно, - Адріян придивився пильніше і отерп: під шинелею Гельця була щільно обвинута, просто на голе тіло, білим простирадлом у кривавих поцяпинах, - «Але ми ще зустрінемось?» – заблагав не знати в кого, хоч би й у центуріона, бо нічого вже не боявся, навіть почути заперечну відповідь, - «Зу-устрі-і-інетесь, - зловісно прогув той, мов у діжку, цим разом удаючи бойківську вимову, - мой, ще й як зустрінетесь…», - і, прицілившись, ударив Адріянові списом між ребра – з такою силою, що всі зірки з неба посипались додолу, і знову настала тьма.
А ще згодом грудний жіночий голос виразно промовив над самою його головою:
- Гарячка спадає, отче капеляне.
І другий, чоловічий, - м’який, як хода в повстяних капцях, але така, що й поночі не зіб’ється з шляху, - відказав стишено:
- Слава Господеві милосердному.
Це вже не був сон.
Він одкрив очі, спробував поворушитися, і груди прошило тим самим болем, аж він засичав та так і застиг – із виряченими очима, дослухаючись до пози, в якій не болить. Чоловік стояв у нього в ногах – не в реверенді, в цивільному, в костюмі, камізельці і при краватці, а жінка, здається, молода й дуже чорнява, нависала просто над ним, в тьмяному півсвітлі під блузою добре вирізнялися пишні подовгасті пагорбки її грудей, - як пара голубів, з несподівано ожилою цікавістю подумав він і розсердився – від цього, так недоречно вигулькнулого в голові порівняння, і від ще недоречнішого бажання ті голуби погладити, і від нездатности вільно рухатися, і від того, що майже одночасно подумалось – як же він, певно, заріс і засмердівся, як правдива лісова звірина, - бо чоловік навпроти, хоч і немолодий, із чималими залисинами на й без того великому опуклому чолі, стояв чисто виголений, при білому комірці, ще й кольонською водою від нього ніби повівало, і тим принизливіше було перед ним отак лежати, і все це були паскудні, гнилі думки, як болотяний кушир, що липне до голого тіла, і в усьому тому була винувата жінка, її близьке тепло і запах, і він розсердився вже цілком притомно: нащо вона тут?.. Ще й тому було прикро, що з тим чоловіком йому неясно в’язалося щось надзвичайно гарне - щось таке дорогоцінне й радісне, як у дитинстві сліпий дощ на галяві (рясний золотий капіж серед розсміяно-вмитої зелені, наскрізь протятий стовпами сонячного світла…), але щО то таке гарне було, і зовсім же недавно, - того він, збитий з тропи жіночою присутністю, згадати вже не встиг - зате згадав зовсім іншу галявину і тепер таки прокинувся остаточно, забув і про біль, що підступно скував був грудну клітину: шляк то трафить, це ж скільки він тут прогнив у цій ямі як куль соломи, а як же хлопці, що з ними стало?.. Вони йшли лісом - останнє, що він запам’ятав, були плями сонця на стовбурах сосон і квадратова спина зв’язківця, що йшов попереду, “Романа”, - в доморобному однострої, підперезаному, замість шкіряного паска, вшитим у кілька сталок сукняним, - товариші кпили з нього, як завжди кплять у підпіллю з добродушних мовчунів-безвідплатників: десь-то Роман добре на дівки пішов, що й паска позбувся! – “Роман” на те по-дядьківському, скупо всміхався, але, видно, діло своє знав справно, бо пасок паском, а ґ винтівку мав супергонорову, MP-44, ляля – не ґ винтівка, - на Адріянові розпити стримано відказав, що «позичив у сорок четвертому в одного есесмана», і це теж Адріянові сподобалось – те, як сказав, а що повстанець із хлопа справді досвідчений - старий вовк, - знати було і з того, як ішов по лісі: легко, сягнисто – і заразом безшумно, мов кіт, ані сучок під ногою не хрусне, ні ямка не чвякне, Адріян відразу оцінив цю перевагу природного селюка, котрий лісового життя не в “Пласті” на вакаціях учився, і старався й собі йти за ним так само спритно, підбадьорений його присутністю, - його-бо ще зночі канудило якимось недобрим передчуттям, все дратувало й валилося з рук, коли вирушали, обірвався опасок на планшетці, і тому він у душі радий був тій надійній квадратовій спині перед очима, мов навмисне закроєній підставлятися під багатопудові тягарі - переносити на собі мішки зі збіжжям, і овець узимку з кошари в тепло, ну, і ранених, авжеж, і ранених друзів так само, а що, може, неправда?.. Звісно, так прямо ніколи не думаєш, не кажеш собі приміряючись – мовляв, оцей-от, на випадок чого, мене раненого винесе або доб’є, - але без такої внутрішньої певности не остоїться жодна бойова одиниця: це той найпервісніший, грубий віск-сирець, яким гурт порізнених чоловічих “я” схвачується нерозривно докупи, як у щільник, тільки так і роблячись боївкою, роєм, чотою, сотнею, - а вже ідея, тобто та олива, що власне й творить армію, що пхає наперед і помножує сили в геометричній прогресії, так що, як на Волині в сорок п’ятому, большевики будуть гнати і класти своїх ганчір’яних солдатиків сотню за сотнею, аж поле невдовзі з жовтого зробиться сірим, та так і відступлять, не знаючи, що протистояв їм одним-однісінький рій УПА: менше сорока душ! – ідея, щО б там не казали наші політвиховники, вона, наче дріжджі – піднімає лиш добре борошно, і ті хлопці, що прибували з Закерзоння і зі сміхом оповідали, як із своїх шанців дражнили там дуетами, на два голоси, поляків перед боєм: «Антку, Антку, за цо сі бієш? - За ойца Сталіна!», - доки з тамтого боку котрийсь допечений до живого “антек” не витримував і не огризався: «Такі он мі ойцєц, як і тобє!» – і який там уже після цього міг бути бій, - ті хлопці, хоч які горді й свідомі того, за щО б’ються, і тим непереможні, були все-таки й самі по собі отим добрим борошном, що з ним змішавшися, карком чуєш: і передній, і задній, і той, що зліва, і той, що справа, - то ніби продовження твого тіла, а всі ви разом – єдина плоть: армія свого народу, - ось це відчуття, затрачене вже від кількох років - відколи армія, розбившись на малі групи, перейшла в підпілля, - він знову звідав за квадратовою спиною “Романа”, коли посувалися мокрим уранішнім лісом по незнайомому терену, йшли гусаком, їх було восьмеро, трохи забагато, то той темновидий есбіст із проваленими щоками, “Стодоля”, наполіг узяти з собою аж двох охоронців, стало б і одного! - і ніщо в ньому не обірвалось, не тенькнуло – не встигло! - коли “Роман” зненацька спинивсь як уритий, а наступної миті з-за кущів ударив кулемет, о Господи…
Що там діялось потому?
Хто виніс його на собі, хто доволік до шпитальки (чомусь певен був, що – “Роман”), як узагалі до того дійшло, адже розвідка зголосила, що облави вже перейшли, як же вони отак впали просто на засідку, як сливка в компот?.. І в кого тепер розпитатися - чейже не в того, кого ця грудаста чорнявка назвала отцем капеляном?..
Дві пари очей, чорні й сірі, світили до нього з півмороку вичікувальним блиском. Ну от, маєте собі, він опритомнів – живий, не журіться, живий. І злий, як усі чорти разом, - нічого в ньому, крім злого роздратування: так, ніби самЕ поновне впихання в реальність, із якої був випав, спричиняло щось схоже не подразнення, на сердитий душевний свербіж. Пся кість, коби ж хоч не цей біль у грудях, як на глум! – він, котрий завжди зневажав тілесну слабість, сприймав її за щось подібне на помилку в зле розв’язаній задачі, тепер мусить лежати на причі, мов спутаний, і думати, як би його встати до вітру!..
Священик легенько кахикнув - наче вивіряв свій голос на гучність, щоб не зразити недужого, - і всміхнувся несподівано щиро, розвидняючись цілим видом, усіма набіглими зморшками:
– Слава Україні, друже командир.
Він відповів на привітання - ледве зловивши при тому віддих і закашлявшись од несподіванки, аж у піт укинуло. Не був командиром, був організаційним референтом, але, зрештою, не мусили цього знати. Де він, до холери, є?!
- Мусите трохи в нас перебути, заки піддужчаєте. Я – “Ярослав”, а це наша медсестра, “Рахеля”…
Он як, “Рахеля”. Тепер уже нечемно було б і далі уникати прямого на неї погляду – за набутою ще за німців звичкою, його око вмить, як у калейдоскопі, зібрало з її лиця й склало докупи неомильні прикмети гнаної раси, ті, на які звичайно не зважаєш, доки тобі не вкажуть: змисловий підсмик пухлої горішньої губи, характерний, як в арабського огиря, закрій ніздрів, цяпки веснянок на оливковій шкірі, і очі великі, балухаті, як чорні персні, напівприкриті важкими повіками… І тут він пригадав собі, де вже бачив це густо відретушоване тінню обличчя: то вона нахилялась над ним зовсім недавно - клала йому мокрий компрес на чоло, обмивала й давала пити, втираючи рота й підборіддя. Невідь-чого засоромившись, він спитав:
– То це ви коло мене ходили?
Вона, сміючись, заговорила збуджено і шпарко, з гебрейською співною інтонацією, - мовби й собі ніяковіла і хотіла чимскорше закидати потоком слів своє збентеження:
- Я – і наш лікар, то він вас оперував, виймав вам кулю й зашивав плевру; гаразд, що легеню не зачепило, таки, нівроку, маєте щастя!..
- Дякую вам, - промимрив він спантеличено: його ніби зблизька накрило гомоном Галицького базару, жидівських рундуків, де рухливі чорноокі купці навперебій вихваляють свій крам, поцокуючи язиками, і захотілося знову заплющити очі: в цій жінці було забагато життя, воно било з неї густе і масне, як нафтовий виприск, а він був заслабий. Священик із медсестрою, вочевидь зрозумівши його стан, обмінялися короткими, бистрими поглядами, як дорослі змовники над малою дитиною, але він на них уже не розсердився – на те також був заслабий, а сили мусив щадити, якщо хотів від них чогось довідатися; мусив конче їх затримати, говорити до них, щоб не відійшли і не лишили його на самоті з нестерпно випеченою в пам’яті картинкою: плями сонця на стовбурах дерев - і квадратова спина “Романа” з штурмовою ґ винтівкою й “лимонкою” в кобурі, підперезана поверх блузи доморобним сукняним паском. Їм і самим не хотілось отак відразу від нього відходити, і він це чув: це-бо вони, ці двоє, - ба ні, троє: вкупі з невідомим лікарем, - одбили його у смерти, він був їхньою власною приватною перемогою, якою вони тепер мали повне право тішитися, і він поспішав із того скористати. Закидав їх питаннями стисло, сухо, по самій суті справи, як в СБ - не даючи допитуваним оговтатися, тихим голосом, бо груди спирала ядуха й боявся нового нападу кашлю, але сила все ж вирівнялась і стала по його стороні – анонімна, безлика сила організації, сліпа, як фізичний закон: на коротку мить він зумів її собі повернути - він знову був не хворим, а булавним старшиною, і двоє здорових, повнокровних людей, мужчина й жінка, стояли над ним на струнко, самі того не помічаючи. Хто приніс його до шпиталю? Люди “Гайового”. Відомостей зеро цілих, зеро десятих - звісно, хто ж би ще, якраз із людьми “Гайового” ж він і йшов. Скільки їх пробилося? Цього вони не знали. Чи були ще ранені? Були, але легко, в руку, в литку, неглибоко. Богу дякувати. Убиті? Цього вони також не знали – але якби були, то чутка б напевно дійшла, по довколишніх селах би знали. То вони не в селі? Ні, в селі тепер небезпечно, не інакше як хтось доносить, цілий місяць перед Великоднем енкаведисти стояли постоєм і шукали по всіх хатах, доки таки не знайшли криївку з двома раненими, - знали, за чим шукали. І що? Взяли живих? Ні, пострілялися хлопці. Царство їм небесне, хай спочивають з миром. А ця криївка в лісі, надійна, тут неподалік, у лісничівці, його й оперували, той зверхник, що його виніс на собі, носатий такий, застеріг їх, що ранений – то важна особа, командир із надрайону, і щоб вони зробили все можливе. Он воно що. Він дуже їм дякує. І ще раз дякує, “Рахелі”, яка, спохопившись першою, піднесла йому до вуст горнятко з водою - дуже добра вода, певно, джерельна; взагалі, шпиталька, здається, уряджена дуже добре. А тепер хай друг командир трохи собі одпочине. І як довго йому ще одпочивати? Про це ліпше розпитатися в лікаря, коли той повернеться. Схоже, більше вони таки не мають чого йому сказати. Він знову їм дякує; просто тобі рекордна кількість подяк за одиницю часу. Але він і справді змучився – як витрушений ворок.
Носатий – то “Стодоля”, річ очевидна: то він має такого прикметного, витягнутого наперед писка з запалими щоками, як у вовка, - ніс видається. Той знається на конспірації, нічого не скажеш, але цим разом трохи переборщив – міг би лишити бодай інформацію про зв’язок, замість кинути його тут на бездіяльне вичікування. Вони ж несли повні наплечники літератури – чи вдалося врятувати хоч дещицю? “Стодоля”, хм. Виніс на собі, ич як. Чому йому здавалося, наче його мав вирятувати “Роман”?..
Це дуже добре, що “Стодоля” цілий і неушкоджений. Поки він тут вилежувався, “Стодоля” працював за них двох. Мабуть, уже й зібрав дані про місцеву большевицьку аґ ентуру, видать, загніздилось їх тут і справді як черви… Мав би-с тішитися, “друже командир”. Ба ні, “Ладимир” – отак хай ліпше до нього звертаються…
Не тішився. Принаймні не так, як мав би. І то з украй примітивної причини, аж собі самому стидно було признатися: “Стодоля” йому не подобався. Якийсь між ними стояв бар’єр, і жоден із двох не мав охоти його долати. Нечасто таке буває в підпіллі, де всі поєднані духом братерства й спільного приділу, - де тішишся вже просто від того, що бачиш товаришів живими. І треба ж, щоб це був саме “Стодоля”. Щоб саме “Стодолі” він завдячував порятунком.
З двох найпоширеніших способів вив’язатися перед собою з немотивованої неприязні до того, хто зробив нам добро, - забути добро або ж умотивувати неприязнь, - він інстинктивно обрав другий: в пам’яті спливло чуване раніше про “Стодолю” – розстріляв хлопця, що вночі заснув на стійці. Хлопець тільки напередодні прийшов із поблизького села; мав сімнадцять літ. “Стодоля” вчинив, як велить наказ, ніхто не міг би йому дорікнути. Проте Адріянові не хотілося думати про того хлопця і про його останні хвилини перед розстрілом – так, ніби то він сам був винен у його недобрій смерті.
Тут, правда, додавалося і ще дещо. Перед цими простими сільськими хлопцями, твердими, негнучими й чесними, як сама земля, він завжди чув якусь невиразну вину. Не було це суто вояцьке почуття старшини до підлеглих, котрих маєш владу посилати на смерть, - було тонше, інтимніше, родинніше якось: ближче до глухої безпорадности люблячого мужчини, який не в змозі вборонити тих, кого любить. Чувся при них винуватим за своє “панське” походження, за освіту, до якої вони сповідували традиційно вкраїнську, мало не побожну селянську шанобливість, за пережиті колись у Відні хвилини ясного блаженства перед собором святого Стефана й Рафаелевою «Мадонною в блакитному»: за те, що знав світ, якого вони не знали - і гинули, так і не спізнавши; навіть спільна смерть не здолала б цього урівняти. Чи не під гнітом цієї вини він із роками робився дедалі перечуленіший, романтично й геть по-юнацькому, на ту непоясниму, метафізичну силу, що горіла в них, як підпалений торф, і сповнювала вже його самого мало не релігійним трепетом, - та сила йшла не від голови, не від прочитаних книжок та ідейного освідомлення, а немов навпростець від самої землі, яка їх породила і з якої їх знай спихали, з хряском топчучись по ребрах, польські, мадярські, московські, й ще невідь-чиї чоботи: від віками нагромаджуваного в ній безмовного, темного гніву… В сорок четвертому, опинившись на Кременеччині, він разом із трійкою вояків уступив на хутір попрохати води, - поки господиня готувала їм вечерю, пряжила яєшню й бігала до комори, яку в тих краях називали, на польський лад, спіжарнею, господар, нестарий, кріпко збитий дядько з дубленим, як на чобіт, обличчям, всадивши їх усіх рядком, гейби дітлахів у школі, на лаві під образами, став допитуватися, «за що ж ви, хлопці, воюєте», - вони виклали йому з наплечників стосик брошур, кілька чисел «Ідеї і чину», Адріян, утомлений переходом, сп’янілий хатнім теплом та духом гарячої страви, промовляв, як сомнамбула, звичними, второваними реченнями, чуючи власний голос ніби зоддалеки й бачачи перед собою тільки заворожені мордочки трьох хазяйських хлопчиків, загнаних матір’ю на піч: слухали його звідтам, наче янгольського співу, - і коли вже прощалися, дякуючи за вечерю, і господиня щедро батувала і впихала їм обіруч на дорогу – ось візьміть іще, не погребуйте, чим Бог послав! - хліб, сало й гостро-пахучу вудженину, дядько зненацька постав перед ними вже в кожусі, з видобутою казна-з-якого сховку старою російською трьохлінійкою й шкуратяною торбою, і кивнув до жінки – лаштуй і мене, мовляв, - а на її зойк «Та чи ти, старий дурню, зцапів!» відказав коротко й просто: «Марто, це ж наше військо прийшло!..». Адріянові при цих словах здавив горло клубок, який довго потім не відпускав. Насилу їм вдалося тоді дядька відговорити. Потім він стрічав їх по лісах неміряно, таких дядьків, не раз опліч із їхніми синами, і бачив, як вони воюють, - і пам’ятав той стиск клубка в горлі. Воювали не тільки озброєні люди – воювала земля, запекло й несхитно: кожен кущ і пагорбок, кожна жива істота… Молодиця стояла перед хатою, схрестивши руки на грудях, і сміялася краснопогонникам у живі очі – а він наслухав із-за хати із зведеним напоготові затвором – «Ішь ти, бойкая какая, а муж твой ґ дє?» – «А десь є, пане офіцер, коли ваші не вбили!» - навіть він притерп, чекаючи вибуху, але молодиця краще за нього розлічила внутрішні сили сторін: тамті невідь-чому обм’якли і, поґ илдикавши ще трохи для годиться, - подались, відступили; «Дєд, дай водічкі попіть!» – дід, білоголовий і білобородий, височів над тином як Саваоф, споглядаючи, як суне повз нього змучене чужинське військо: два з половиною мільйони війська, цілий фронт, що вертався з Німеччини, кинули совєти проти них у сорок п’ятому - і нічого їм не вийшло: «Іди, - кивнув рукою, мов благословляв, - хай тебе большевики напоять…», - кожен тин, кожен виярок, кожна скирта виставляли спротив. Ніколи ще не знала ця земля такої війни. Навіть та віковічна мужицька – воляча! - терпливість і витривалість, що так була дратувала Адріяна під Польщею, несподівано перетворилась, як вода у вино, набувши вищого, грізного сенсу: то виявилася зовсім не тупа покора долі, як гадав він гімназистом, коли безсонними ночами перевертав в умі Стефаниківські моторошні образки, кислотно-їдкі строфи Франкового «Мойсея» – «Бо ти чув себе братом рабів, і се стидом палило…», - тепер його палило стидом хіба за те, що міг уважати себе за щось ліпшого, вищого од них. В дійсності сила їхнього самозречення виявилась більшою, ніж у нього, - либонь, ще й тому, що кожен із них зосібна ніколи не мав себе за щось особливого, і якраз це природне смирення й робило їхню внутрішню гідність непоказною – насправді ж вона була тверда й непіддатна, як скам’янілий у посуху ґ рунт під ногами; залишалось іно піднести сірника. При світлі воєнного пожару вони вперше вгледіли себе на тлі історії – і, поплювавши в долоні, взялися до неї, як до оранки. «Марто, це ж наше військо прийшло!..» А в тому війську на тебе, між іншим, чекає не тільки геройський чин і бойове побратимство, «здобудеш Українську державу або згинеш у боротьбі за неї», а й “Стодоля” чекає – як у всякому війську, завжди готовий збудити й розстріляти за те, що заснув на стійці. Зле, звісно, що заснув; із такими вояками багато не навоюєш. Але й військо наше – не “всяке”, і боротьба наша – особлива. Ким треба бути, щоби цього не тямити?..
…Тепер у нього в запасі, вперше за багато років, було казна-скільки безкінечних годин, щоб усе це передумати. “Весь час на світі”, як то смішно вимовлялося по-англійськи. В криївці був радіоприймач, і деколи можна було вловити американське радіо, але йому вдавалося розібрати лиш поодинокі знайомі слова, а англійського підручника, з якого почав учитися цеї зими, при собі не мав, аналогії ж із німецькою, на які був легкомисно сподівався, нічого не помагали. Якось він прокинувся, облитий потом, як із відра, із щасливим здогадом, що чуте з приймача “слотер” – то те саме, що німецьке “schlachten”: мабуть, викрикнув спросоння вголос це слово, бо в тьмі зарипіло пружинами польове ліжко і на нього гаряче дихнуло зблизька чимсь рідним, ніби домом, хлібом, парним молоком, і він відчув під руками два теплі пагорбки, пару голубів-турманів, яких малим розводив на плебанії, і стис їх міцніше, щоб не втекли, - «Ну що знов такого, ну ша, ша», - докірливо забурмотіли турмани, випручуючись йому з рук, і він зрозумів, як про “slaughter” і “schlachten”: “Рахеля”! – і хотів перепросити, щоб не думала про нього зле, пояснити їй, як переходять голосівки з мови в мову, перебравшись у біле повзуть по снігу, а однак він зумів їх здемаскувати, - але вона рішуче заперечила: «Спати, спати», - і заходилася щось робити з його подушкою чи коцом, чого він уже не похопив, бо, скорившись її наказові, тут-таки й заснув - мов пішов під воду… Але таких філологічних знахідок більше йому не випадало – заважала неможливо клейка англійська вимова, а сам собою, без помочи підручника, не здужав крізь неї продертися.
Мабуть, думав собі в хвилини прояснення (коли біль занишкав і скручувався десь у грудях темним вузликом, лиш так даючи до знаку, що й далі готовий напасти), мабуть, він попросту відзвичаївся від абстрактної розумової праці - тої, що не є націлена відразу на прямий практичний результат. Чомусь від цієї думки робилося сумно, і це також його бентежило – те, що тілесна слабість і вимушена бездіяльність ума, вибивши його з заведеного робочого ладу, неждано вивільнили в ньому цілу підводну систему почувань, із якими не знав що робити; бовтався в них ривками, наче невмілий плавець. Бодай назвати їх, і то не вмів, - зрештою, з цифрами йому завжди легше було мати до діла, ніж зі словами. (Цілий свій перший рік у лісі він сумлінно тягав у наплечнику задачник Кренца, потім все-таки змушений був покинути його в криївці, а шкода, саме тепер і придався б, отут вилежуючись - щоб мізки не лінюхували і не лізло в голову казна-що…) Крім нього, в шпитальному бункері було ще трійко ранених, яких із різних причин не давалося розмістити по селах, одного хлопця принесли вже при ньому – на нозі йому вкинулася ґ анґ рена, і коли ногу розмотали, криївку надовго заповнив млосний солодкавий сморід - не помогала ні справна, і досить добра, оскільки міг оцінити Адріян, вентиляція, ні нічне провітрювання. Якось Адріян уловив був подібний, пріло-солодкаво-болотяний душок і од “Рахелі” – і був немило вражений: медсестра їм усім подобалася, аж любо було споглядати, як зручно коло них порається, снуючи між причами, заповняючи тісне приміщення своєю через край пишною жизністю, готує їжу, приносить знадвору якісь духмяні трави, щось там кип’ятить на примусі, розливає в слоїчки, крає матерію на бандажі - все без хвилинки спочину, славна дівочка, і неприємно було пов’язувати її з цим гнилим духом, - а потім постеріг, як вона, вхопивши клубок білого бандажу, зникла за завіскою, де стояло її ліжко, і раптом зрозумів - і відчув, як обличчя йому заливає гаряча краска сорому, наче хлопчиськові, заскоченому на підгляданні коло дівчачого виходку, ото ідіот!.. Він постарався про цей епізод забути, як і про ту ніч, коли спросоння вхопив її за груди, – просто прибрати з пам’яти, як звик чинити з усім, що заважало зосередитися на справі. Цілий клопіт, одначе, й полягав на тому, що справа лишилася десь там нагорі, поза межами шпитального бункера, і він тут без неї торохтів і пчихав, як мотор без оливи.
Не вмів бути недужим!.. Так з місця, при першому знайомстві, й ознаймив лікарю, “Oркові”, - молодому хлопцеві, з виду ще студентові, і завжди зле поголеному – щоразу, коли підсаджувавсь до Адріяна на причу, лампа висвітлювала йому на щоці кілька наїжених незнятих волосків. В “Оркові” вгадувалась якась особлива внутрішня серйозність - та, що буває в доброго учня з бідної родини; Адріянові відразу заімпонувало, як лікар зважено й докладно, гейби лекцію читав, описав йому, що діялося в його, Адріянових, грудях, куди саме ввійшла куля і чого там надзюравила, - в цьому місці “Орко” порухав пальцями і, не знайшовши в повітрі ні анатомічного атласу, ні указки, накреслив Адріянові перед носом параболічну криву й проткнув указівним пальцем десь над нею; ще признався, як під час операції вони з медсестрою боялися, що пацієнт не видержить болю, - операція-бо робилася без знечулення, ні хлороформу, ні етеру в них зараз нема, з медикаментами, відколи арештовано наших людей у районній лікарні, стало геть сутужно, спирт, і той їм робили на селі, подвійною перегонкою, але в пацієнта, на щастя, здорове серце - і взагалі, нівроку, здоровий організм: тепер тільки молити Бога, аби не вкинулося загноєння. В “Орковій” мові була та інженерна, реміснича діловитість, із якою обговорюють, як направити зламаний механізм; це було зрозуміле і вселяло довіру. Адріян радо балакав би з ним більше, але “Оркові” не дуже-то випадало дозвілля на балачки: він був лікарем-нелеґ алом, оперував мало не щодня - то на лісничівці, то просто на терені, під відкритим небом, а поза тим тільки й устигав, що бігати по селах, рятуючи всіх попечених, побитих та скалічілих, - десь у третьому селі була, правда, прислана совєтами зі Східної України фельдшериця, але селяни “совітці” не довіряли, воліючи “свого доктора”, і небезпідставно, розважливо казав “Орко”, бо дівчина мало що й тямила, окрім банок, гірчичників та ще, на перших порах, свого комсомолу, після бесід із “Гайовим” трохи їй у голові розвиднилося, тепер працює на нас, але помочи з неї однак небагато, молоденьке воно ще, невміле… Адріянові трохи смішно було чути, як “Орко” когось зве “молоденьким”, одначе старших лікарів у підпіллі дійсно було обмаль, із новим приходом большевиків майже всі вони виїхали на Захід, і врешті, навіть якщо “Орко” й не встиг закінчити студій, він, Адріян, був прецінь останнім, хто міг би щось йому закинути з фахового боку.
А ще й так, як тепер, давно вже він не їв: за “Орковим” приписом до криївки щодня перли жінки з села повними кошиками свіже молоко, сметану, яйця, - «як на базар», сміялися хлопці, - і фізичних сил швидко прибувало: він почав сідати на причі, і до виходку, відділеного від великої кімнати вузьким п’ятиметровим коридором, добирався самотужки, хай і держачись за стіни, і “на прохід” на повітря теж став помалу вичовгуватися, - за першим разом, вернувши з такої виправи, довго лежав віддихуючись, а в очу крутилися зелені кола; в перехопленому темному погляді “Рахелі” постеріг був тоді дивно напружену, майже болісну увагу, - вона аж губу закусила, ніби тлумила стогін, і він уперше всміхнувся їй так, як звик: як до слабшого, підбадьорливо, - це вправило його в уже зовсім добрий настрій. Потім пригадав собі її закушену (ні, радше тільки притриману півоголеними зубами…) спідню губу, коли грав у шахи з “Карим” - раненим у бедро східняком, що за час побиту в криївці по вуха заріс чорною розбишацькою бородою, з якої особливо дико виблискували, коли говорив, дужі білі зуби: мов от-от ними клацне, - говорив же “Карий”, як на гріх, багато, скоромовчасто, гейби з кулемета косив, Адріян його розумів п’яте через десяте, бо той ще й сипав незвичними примовками, раз у раз втуляючи недолуге слівце “чуєш”, мов умисне когось селепкуватого передражнював, - «ти, чуйш, підожди з своїм рядном до річки, дай, чуйш, доказати», - певно, через мову його й не ризикнули примістити на селі, дуже вже явно він був нетутешній. Адріян трохи здивувався, коли цей дуроляп виявився цілком порядним шахістом і досить дотепно розіграв староіндійський захист, так що іно в міттельшпілі Адріян, який грав чорними, зумів виправити позицію й перейти в наступ. На диво, при тім ціла “шпиталька” вболівала за “Карого”, навіть хлопець із простреленою ногою, “Явір”, хоч і виснажений гарячкою, подавав із своєї причі кволий голос: «Карий, падай йому на карк!», «Карий, ану покажи, щО Слобідська Україна може!», – східняк був популярний, дарма що всякчас підкреслював свою нетутешність, ба й певну зверхність над ними, галичанами, яких звав, усіх на гурт, “галичменами”: «Чуйш, не бачили ви, галичмени, смаленого вовка!..». Сам він, зі своїм чорним заростом, акурат на того таємничого смаленого вовка й подобав, і всі його блазенські монологи теж виголошувались ніби від лиця когось іншого - якоїсь третьої сторони, з якої він чи то кпив, чи так демонстрував, що нічого в світі не бере поважно, - й “галичмени” на нього не ображалися. “Карий” не приховував, що колись воював у совєцькій армії; від нього Адріян, між іншим, почув новину, якої не чув раніше: нібито большевицькі комісари перед боєм прирікали солдатам “від імени партії й уряду”, що після війни буде скасовано колгоспи, - Адріян на це аж засміявся: а не дурень же зі Сталіна, що? «Ну да, - несподівано злобно сказав “Карий”, і всі на мить притихли, так що стала чутною темрява по кутках, - а за що б я йому, блядюзі, воював, за тридцять третій рік?..», – хлопці зацитькали на нього, але якось мляво, недружно, так, мов не “Карого” соромили, а, збиті його лайливим слівцем із теми, якої не вміли підтримати, засоромилися самі: припни язика, чшшш, таже жінка слухає! – “Рахеля”, одвернута до них плечима, щось там гріла на примусі й ані порухом не зрадила, слухає чи ні, і в цю мить Адріян зненацька ясно усвідомив собі, що не тільки він сам, а всі вони тут, у криївці, цілий час тримаються незвичайно – і не через те, що недужі, а через неї. Через її присутність.
До лиха, ніколи не належав до тих, хто при кожній оказії клене “спідничане військо” й твердить, що бабам місце не в підпіллю, а в хаті коло печі, але, по совісті, таки не раз волів би обходитися без жіночої асистенції, хоч воно часами бувало й неможливе просто, - до найгнітючіших епізодів Адріянового підпільного життя належало прощання з Нусею, довголітньою його зв’язковою, її запухле червоне лице, її рот, що раз у раз загрозливо викривлявся, вивільняючи потоком нестримні, схожі на гавкіт ридання - і те, щО вона йому тоді говорила, а він тупо мовчав, бо геть не мав чого сказати… Певна річ, він припускав, що подобався Нусі, - але ж, Боже мій, він узагалі подобався дівчатам: іще в гімназії йому до живих печінок допекло вислухАти від них, який він подібний до Кларка ¢ейбла, бо за те мав від хлопців у Юнацтві саму насмішкувату погорду й тим запекліше мусив виборювати в них пошану до себе як до рівного, а згодом і до ліпшого, - кидаючись зі зціпленими зубами на найнесамовитіші ризики і з усіх виходячи переможцем; Нусину примильно-кокетливу, “котусячу” манеру поводження довгий час приписував був її консервативному польському вихованню (“кобєцосць пшеде вшисткім”!) та “фліртярській” вдачі, і щойно при тій останній сцені – довго вона йому на душі тяжіла! - вперше подумав, що жінка, либонь, узагалі нездатна жертвувати собою за ідею – за чисту, selbststaendige ідею, за ідею як таку, - а тільки за ту, котра втілюється для неї в коханій людині – чоловікові, синові, батькові - хоч живому, хоч мертвому… Адже ж і Гельця – попри те, що Гельця, звісно, була щось цілком особливого, це розумілося само собою, - але ж і Гельця пригналася в сорок першому зі Швейцарії додому, будувати Україну, достоту так само, як її тато, старий Довган - у листопаді вісімнадцятого, коли покинув родину у Відні й від самого Кракова добирався до Львова мало не пішки, щоб утрапити вже на останні бої - за Поштамт. І цілий вік потім мучився своїм спізненням – хтось би подумав, наші тоді не вдержали Львова не через те, що полякам прийшла підмога, а через те, що на бойовій лінії не було д-ра Довгана, якого навіть австріяки свого часу не змобілізували, бо мав плоску стопу... Двадцять три роки опісля Гельця також не встигла на найкращу частину - на Маніфест тридцятого червня, - зате встигла на все інше - на все, що настало потому, і не знати, коли тепер скінчиться. Так що за свого старого Гельця, вважати, зреванжувалася, - Гельця завжди обожнювала батька…
Жінки!.. А проте мусив визнати, що в ділі всі вони, ті, з якими доводилося працювати, залишалися до кінця вірні й тверді. Менші ризикантки порівняно з хлопами – то правда: не пхалися на рожен без потреби, з самого голого азарту. Але суто інтуїтивно він довіряв їм більше, ніж чоловікам, - так, ніби їхня самопосвята для справи тільки скріплювалася самопосвятою для чоловіка, якого любили і яким пишалися, - і скріплювалася вже намертво, мов найвищої якости цементом. Адріян загалом не надто схвалював, коли колеґ и заручалися або женилися; вважав, що тепер на те не час. Однак годі було заперечити, що жонаті боролися ніби з подвоєною силою. Ніби їхні жінки підживляли їх додатковою енергією. Як акумулятори.
Ця “Рахеля” – чи має вона десь нареченого або чоловіка?.. Чому вона взагалі не леґ алізувалася, як майже всі жиди з УПА одразу по війні, коли ми переходили в підпілля?.. Та перша хвиля злеґ алізованих, правда, мало не вся рушила на Сибір, подякували їм большевики за те, що помогли розбити німців! - пізніші вже були обережніші, воліли фальшиві документи й перехід на польську сторону, звідки можна було дістатись до Палестини; тільки про одного лікаря з жидів, “Мойсея”, Адріян чув, що той відмовився виїздити і недавно згинув десь коло Львова при облаві - підірвав себе гранатою, коли оточили… Адріян дивився на непроникну спину “Рахелі” й почував, як його обволікає якийсь химерний жаль – трохи ніби як до загубленої дитини: про українок у підпіллі так не думав ніколи, було-бо самозрозуміло, що наші дівчата нарівні з мужчинами борються й терплять за ту саму святу справу, а ця жидівочка тут за що?.. «Ходи, Галю, з нами, з нами, козаками, краще тобі буде, як в рідної мами…» Колись давно вони співали цієї пісні на студентській вечірці, і Юзьо-філолог запевняв, просто-таки божився “на цалеґ о”, наче в первісній версії мала бути не “Галя”, а “Хая”, “шинкарочка молодая”, - і то вже аж згодом усна традиція переробила незвичне ім’я на фонетично подібне “своє”, знайоме… «Прив’язали Хаю до сосни косами…» Підманули, забрали з собою - а потім прив’язали до сосни і підпалили. І вона кричала, і ніхто не чув. Як та вчителька, українка, яку совєцькі партизани-“мєдвєдєвці” прив’язали за ноги до двох нахилених беріз, а тоді пустили, - казали, правда, ніби котрийсь таки того не витримав і вистрілив їй у голову, вже напівроздертій… «Хто в гаю ночує, хай мій голос чує…» Яка в дійсності страшна пісня – тріщать дерева, і ти волаєш на поміч, а я нічим не можу тобі помогти, дівчино: тільки подбати, щоб завжди мала гранату на поясі, тільки навчити тебе висмикувати чеку зубами, коли тамті скрутять руки за спиною, – перш ніж вони здогадаються зашморгнути тобі голову назад… «Ой ти, Хаю, Хаю молодая…» Ні, а таки зле воно звучить – “Хаю”, “гаю”, - не спів, а задишка якась виходить: ха… га… гаю-гаю, зелен розмаю… В грудях мені посвистує, чи що… То певно, що “Галя” ліпше…
З того всього Адріян зрештою, непомітно для себе, заснув – і йому приснився “Роман”. Такий самий, як був, у доморобному і з “емпешкою” на плечі. Начебто він, Адріян, знову йшов за ним лісом, слід у слід, тільки ліс був якийсь невпізнанний, свіжовмитий і просяклий сонцем, як отой гай-зелен-розмай у пісні, і “Роман” начебто щось дорогою говорив, але Адріян, хоч як напружувався, не потрапив розібрати жодного слова. Потім “Роман” зупинився й цілком виразно мовив: «Оце тут я живу»; Адріян роззирнувся – і побачив тісну й темну колибу, чи радше хату, в якій, крім образів на стінах і великого стола посередині (“Роман” якимось чином опинився по другий його бік - не приступитися), нічого більше не було. «А де твоя родина?» - спитав Адріян, міркуючи собі, що на будь-яку родину така хата з певністю буде замала. «Скоро прийдуть, - ухильно відповів стриманий, своїм звичаєм, “Роман”, - скоро всі прийдуть». І попросив: «Засвіти мені свічку». Адріян здивувався: чому не засвітить сам, таже “Роман” не жид, а нині не шабас?.. Проте ніякої свічки на столі не було. З того сну він прокинувся з мульким осадом якогось невиконаного обов’язку – але одночасно і вперше нарешті нормально виспаним, одпочилим, аж зрадів: тіло знов поверталось до нього, і ця суто тваринна втіха затлумила собою непорозуміле враження від “Романової” просьби. Добре йому з тим вийшло; як завжди, мав щастя. Того-бо дня дещиця зайвої сили була якраз до речі.
Того дня помер “Явір”.
Адріян уперше бачив, як людина помирає не в бою; чомусь це виявилось далеко тяжче. “Явора” мали забрати до лісничівки прооперувати, відтяти гниючу ногу, але він не дочекався операції. Коли обудився, чувся на диво добре, навіть сів на причі й усміхнувся, зовсім притомно. Прийшов “Орко” й мовив до нього щось підбадьорливе. “Рахеля” готувала тут-таки, в криївці, інструменти для операції – повертаючися з виходку, Адріян зупинився коло примуса і з голодною цікавістю реконвалесцента втупився в низеньку, подовгасту металеву скриньку, під якою гоготіло полум’я: вода в скриньці коливалася, і з дна на поверхню піднімалися, дедалі рясніше, сяйні іскорки бульбашок, обкипаючи вздовж по контуру загадкові металеві щипчики – трохи подібні формою до тих, що колись за столом у професорства Довганів подавалися до шпараґ усів… Адріяна вразило це незвичне поєднання води й металу: він знав, як скипає вода довкола куль і уламків стрільна, як вони сичать, падаючи в річку, - а тут, навпаки, вода нагрівала собою метал, що був холодним, нагрівала поступово, неаґ ресивно, спроквола, і в тім проступала якась дивна гармонія, наче в музичному опусі, - стояв і не міг одвести очей. Ця картинка потім надовго вбилася йому в пам’ять - так само, як ніколи перед тим не чуте співуче слово, “піємія”. “Піємія”, псевдо смерти; одне з тих багатьох, які вона має - і міняє їх так часто, як сама схоче. Смерть: велика конспіраторка, от вона хто. Стільки зусиль докладається, щоб її розкрити, - а тоді виявляється, що вже запізно.
- Та тебе й так дівчата будуть любити, - казав “Яворові” “Орко”.
Щось нове висіло в тяжкому, спертому повітрі криївки - люди лежали, сиділи, рухалися, ніби боячись оте щось зачепити. Адріян схотів напитись води й побачив зблизька зіштивніле обличчя “Рахелі”: загризена спідня губа й напружено роздуті ніздрі арабського огиря; біля крил носа виразно, як ніколи досі, проступили цяпки веснянок. Згори постукали по вентиляційному отвору - три рази, потім один, потім знову три: свої. З’явився священик, “Ярослав”, приніс із собою добутого для операції етеру, розкривати слоїка не став: при нафтовій лямпі небезпечно, може вибухнути, - але втішилися не лише “Орко” з “Рахелею” - всі якось легше відітхнули, наче “Ярослав” спеціально прийшов дати раду тому невідомому, що тут випростувалось, загрожуючи проломити стелю й поховати їх під обваленими колодами. “Рахеля” пакувала наплечники, бряжчала інструментами, перемовлялася з “Ярославом” – чи виварено на лісничівці простирадла, чи принесли дівчата спирт, прошу подати мені оту велику клямру. Хай би вже собі йшли, думав Адріян, тамуючи роздратування, хай би швидше виносилися звідси, разом із цим бідакою. Господи, поможи їм, хай усе перейде добре.
Але добре не було – поки поралися, “Яворові” робилося все гірше й гірше. Так, немовби падав з гори. А потім почалася аґ онія.
- Мамко, - блаженно лепетав “Явір”, трусячись цілим тілом, і зуби йому дзиґ оніли: - Адіт, уже в церкві дзвонят… Коня мого… Квітку…
- Він не мучиться, - стиха промовив “Орко”, заспокоюючи всіх присутніх, і себе також. – Йому добре, то ейфорія від інтоксикації… від затруєння… Так, як од горілки.
Адріян накрився коцом із головою й упрів аж по брови; сморід зробився нестерпний, і він боявся, що виблює, боявся нападу кашлю. “Ярослав” щось півголосом запитав, йому підказали: “Явір”, - сам священик не знав повстанців у криївці на псевдо, але, видно, “Яворові” конспірація вже була непотрібна.
- Руку дай… руку… Марічко… Але файно музики грают…
- Сину мій, тобі треба поєднатися з Господом.
На дивно змінений, глибокий звук цього голосу – лагідного й рішучого водночас – Адріян здригнувся: ні, не згадав, бо, виявляється, й не забував ніколи, а так гейби відклав подалі, щоб колись на самоті всмак натішитися дорогою річчю – пам’яттю про океан ласкавого, всепроникного золотого сяйва, в якому вдячно плавав невагомим і безвільним, мов новороджений хлопчик, - відпустіть мені гріх, отче… То “Ярослав” сповідав був і його на порозі смерти, коли не знати було, видержить серце чи ні, - “Ярослав” дав йому розгрішення, і він тоді був щасливий, такий щасливий, яким можна бути тільки по великому стражданню, котре зрізає з душі, мов хірургічним ножем, ґ анґ рену всякого гріха, і щойно тоді одчуваєш - Бог тут, Він тебе не покинув… Дякую Тобі, Господи, бо безмірна ласка Твоя; темна реверенда в ногах, гойдливе світло лампи, цієї самої, що зараз спрямована на “Явора”, - “Ярослав” соборував умирущого, не чекаючи, аж прийде до пам’яти; Адріян заплющив очі й собі став молитися – разом з усіма.
А кінець усе не надходив.
Тепер “Явір” звертався до своїх командирів – згадував за якусь засідку, якусь “стаю” а чи “стайню”, просив йому вибачити й тішився, що прийшли до нього на весілля, що не погребували, - слова рвались і плутались, як у телеграмі шаленця, але можна було пізнати: “Явір” прощався. Тіло його вже не втримувало свого вмісту. Може, якби не запах, Адріян би втерпів, не став би серед білого дня (втім, хтозна, чи дня, - може, минуло вже півдоби цього вимушеного чування?) просто так, на зламання карку витикати носа з криївки, - але в ньому збудився давній “Звір”, псевдо, з яким жаль було розлучатися, жаль як холера, дарма що правила конспірації давно вже того вимагали, - “Звір” підніс голову й нашорошено дослухався: нагорі було чисто, там дихав вітерець і ворушилося листя на деревах, напоєне пряним, живлющим соком, і, як вітер у кронах, голосніше шумів десь неподалік ручай; процокало копитцями до води оленя – і завмерло близько ляди запасного виходу, якою мали виносити хворого й нести далі потоком по камінню: видно, й собі дослухалося до двоногого звіра під землею, - а більше нікого не було чути, ні сорОк, ні сойок, що першими звістують про появу чужинців, жодної потривоженої звірини, лиш віддалене белемкання дзвіночків на хазяйській худобі, як найгарніша музика, знак, що в лісі чисто, - в час облав міліція не дозволяла людям виганяти товар до лісу, щоб не попередили повстанців, - чисто, чисто: за яких кілька метрів звідси було життя - а тут була смерть, і вона своєю колосальною фізичною масою витискала його туди, нагору, - як поплавок. Він знайшов собі діло: треба було винести переповненого смердючого кібля – таки конче треба; досі це робили інші, тепер була його черга. “Карий” з готовністю похопився йому до товариства, але й “Карий” сьогодні мовчав – мовчки (підволікаючи ногу) піднявся по драбині, мовчки підважив ляду. Глухий звук-зітхання, схожий на “пах!..” – і поплавок випорснув.
…Потім він хтозна-скільки сидів на місці, оглушений і осліплений світляно-зеленою вервою, пронизливою інтенсивністю барв і запахів земного життя. В голові паморочилося; руки, якими впирався в землю, тремтіли. Ледве здужав помогти “Карому” – той, властиво, сам мусив закопувати в землю нечистоти. Пахло близьким дощем; перед очима різко світилися жовті квіти дроку, по одній пелюстці повзла лискуча чорна кузка. Адріян ліг горілиць, щоб віддихатися, і побачив небо: по ньому швидко сунули хмари, як великі білі пуховики. Ні, цілий час заведено вистукував хтось у скронях - якийсь знавіснілий радист: ні-ні, ні-ні-ні-ні. Ні. Такої смерти – не хотів собі. Тільки не такої, Господи.
Одинокої речі благав у Бога в цю годину своєї слабости, одинокої милости – смерти в бою. Під вогнем, під кулями. «Не дивуйтесь огневі, що вам посилається на випробування…» Якби ж то йшлося про сам вогонь!.. Про прекрасний, чесний, шляхетний вогонь - вогневі він довіряв, побував-бо й під кулеметним, і під артилерійським, і під танковим, сам убивав, зазвичай, з одного пострілу, і то була війна, яку розумів, в якій знав як перемагати - і яку, на свій лад, навчився навіть любити: “стара вОйна”, як із ностальгійною ноткою мовляли давні упівські вояки!.. Тепер совєти несли з собою зовсім іншу “вОйну”: смерть у спілці з ними дедалі частіше перекидалася на криницю, затруєну тифом, на фляшку з паралізуючою отрутою, на пущений крізь вентиляційний отвір газ… Перш ніж одібрати життя, така смерть одбирала в тебе владу над тілом, заміняючи його на лантух із гноєм. Адріян Ортинський не дуже боявся тортур – знав, що їх можна перетривати не заламавшись, бо вони зрештою завжди скінчаться непритомністю (раніше додавав – “або смертю”, нині, коли знав, що має здорове серце, був стриманіший в оцінках). Але, бачить Бог, отакого жахного, принизливого конання – не хотів для себе. Не хотів. Слабкий єсмь, Господи, - відверни від мене цю чашу!..
“Карий” сидів неподалік і курив; потім прикопав недопалка й ретельно притрусив мохом. Несподівано озвався:
– А мій батько колись теслярував… хрести робив…
Адріян промовчав.
- Всенький вік робив, а самого без хреста закопали… В одну общу яму вкинули, та й вже…
- Совєти? – спитав Адріян, несамохіть завваживши, що “Карий” говорить без свого звичного “чуйш”. – Чи німці?
“Карий” сплюнув прилиплу до бороди дрібку тютюну.
- Свої… В голодовку… Бідарка по селу їздила, збирала трупи по хатах. Мати ще дихали, то об’їщик каже – їй один день остався, то що я по неї, ще завтра буду їхать? Та так і закопали…
Вони знов помовчали. Адріян тупо думав: що таке бідарка?.. Незнайоме слово ніби перегородило йому свідомість і заважало зрозуміти решту сказаного. А сам же “Карий”? Як він лишився живий?
- Мене вже не було тогді, - вів далі “Карий”, відповідаючи на невимовлене питання, як то нерідко трапляється між людьми, що ділять одну криївку. – Дід, покойник, мене на станцію завіз, ще як із колгоспу коні на синдикат гнали, на мило… Пхнув у вагона нищечком, то так я з тими кіньми до Харкова й доїхав. Вони вже самі на ногах не стояли, позв’язувані були… Їх і гнали зв’язаних… цугом…
Зненацька Адріянові свінуло абсолютною певністю – так часом буває уві сні, або коли сам собою приходить розв’язок трудної задачі:
– “Карий” – то був кінь? Ваш кінь?
І зараз же подумав, що не слід було цього питати.
Стрілець дивно бликнув на нього оком: здоровенний, чорний, бородатий – такими колись малювали розбійників у дитячих книжках. Покруч цигана з ведмедем. Адріян дивився на “Карого” й чув стукіт чи то серця, чи вагонних коліс: замучений, півживий підліток у кінському вагоні, шкури, ребра, ребра й кістки. Коні їхали на смерть. А хлопчик рятувався.
- Їх і в стайні колгоспній підв’язували, - повільно проказав “Карий”; здавалось, він посміхається отими своїми білими зубами. – Отак-о попругу пускали під черево – і підтягали… на бантині… А наш, поки ще в поле виганяли, то щовечора до нашого двору завертав. Стояв коло перелазу і в двір дивився. Знав, що заходить не можна… Мудрий був кінь. Я йому свій хліб виносив, а мати плакали… А в вагоні він мене признав, - “Карий” знову виплюнув неіснуючу тютюнову кришку й оскирився: – Чуйш, признав мене Карий…
Тонко бриніла над вухом якась комашка.
- Він, як при пам’яті був, споминав, що в нього десь дівчина єсть, - раптом сказав “Карий”, без жодного зв’язку з попереднім. Це прозвучало напівпитально, на пробу: – Марічкою звати…
- Марічок у цих краях - по дві в кожній хаті, - буркнув Адріян, спересердя різкіше, ніж хотів. “Карий” зате кивнув мало не з сатисфакцією, наче тільки й чекав це почути. Наче почуте потверджувало якусь його власну теорію – наприклад, що все на світі є марнота марнот і ловлення вітру. А добрий із нього мусить бути вояк, подумав Адріян, добрий – і тривкий. Сердиті, ті переважно швидко спалюються. А цей мов запечений на жужіль; таких стає надовго. Вони ще помовчали. Та мить безсловесного порозуміння, що була поміж ними зайшла, минулася, й обоє це відчували. “Карий” підвівся першим:
- То ходім, чи що?..
Коли вони повернулися, “Явора” вже не було. Лишалося мертве тіло, що його ще треба було винести й поховати.
…Того дня Адріян нарешті належне доцінив “Ярослава”. Без нього вони, либонь, зовсім зійшли би на пси – нерви в усіх зробилися до нічого, чи, як мовляв “Карий”, “ні к чорту”. Одслуживши парастас, священик зостався з ними на поминальну вечерю. Надворі рясно шумів дощ, поливаючи “Яворову” свіжу могилу, - ніби природу нарешті прорвало, і вона оплакувала хлопця, якого не могли оплакати ні дівчина, ні родина; Адріянові все вчувалося в цяпотінні води по бляшанках, підставлених під вентиляційні продухи, кілька настійно повторюваних нот того самого жалібного мотиву - “ніхто не запла-че, ні-і-і отець, ні мати”, ре-ля-ре-мі-фа-а-мі, - і на серці шкребло, “лиш за мнов запла-чуть три дівча-ті”, цього ще бракувало, думати, хто за тобою заплаче, коли й ти отак згинеш! – він знав, що й інші почуваються так само, що мимоволі закрадаються думки про неминучий кінець їхньої бороьтби, так завжди буває, коли гине хтось із своїх: завжди хорониш частку себе самого, - але він не знав, як покласти цьому край. Аби щось робити, став носити й зливати дощову воду в діжку; “Рахеля” зварила молодої бараболі в мундирах, “Орко” розвів криху спирту – пом’янути небіжчика. “Ярослав” оповів новини – в тамтому селі забрано цілу машину людей, бо не вписувалися до колгоспу, але на під’їзді до Р. хлопці одбили, є ранені; в другому “стрибки” влаштували засідку на “Гайового”, три дні вартували у станичного в хаті, перепилися самогоном, стріляли по стелі, а “Гайовий” так і не з’явився, - “Ярослав” ніби вмисне розказував самі прості, буденні речі, що були цікаві всім, і “Явору” також, якби був живий, і виходило якось так, наче небіжчик нікуди не зник, а навпаки, щойно тепер, здихавшись тілесної муки, й може врешті вільно, без перешкод долучитися й послухати цікавого для себе, - і “Ярослав” оповідає, щоб зробити йому приємність. Таким самим рівним, м’яким мов шовк голосом він звертався до відлетілої душі вже навпростець - запрошуючи востаннє розділити з ними страву; вони помолилися, як ґ речні діти в сільській хаті, де старший вийшов з-під батьківської стріхи й спізнав щось таке, до чого малим іще зась, - здав матуру або, може, вступив до війська… Рівно горіла свічка в куті, стукали ложки, пошморгували носи; очі сльозились - од випитого, од ситної картопляної пари, якою ласувала вкупі з усіма “Яворова” душа, і тіло поступово наливалося важким, погідним теплом, – “Ярослав” якось непомітно приручив “Яворову” смерть, зробив її ділом домашнім, звичайним і самозрозумілим, і похоронний тягар знявся сам собою: вони знов були одна родина, з “Явором” укупі. Адріян дивився на “Ярослава” з відвертим замилуванням; на великому, і ще побільшеному залисинами, мов із двох півкуль зліпленому, чолі священика блищали дрібні крапельки поту, і він раз до разу втирався хустинкою, яку тримав розкладеною на колінах замість серветки. Вибравши слушну хвилину, - коли розмова перестала бути загальною й розтеклася, як річка по мочарах, на кілька рукавів, - Адріян, спонукуваний, либонь, суто вояцьким рефлексом доповісти зверхникові про помічені на терені незрозумілі явища (незалежно від того, який військовий ступінь мав отець капелян, зараз його старшинство було безсумнівне й усіма мовчазно признане), розказав йому свій сон минулої ночі – про “Романа” в тісній колибі, «оце тут я живу», про його химерну просьбу - «засвіти мені свічку». “Ярослав” знав “Романа”; виглядало, що хлопець зник після тої самої сутички, в якій Адріяну прострелено груди.
- То значить, - сказав “Ярослав”, – що ви були останнім, хто бачив його живого.
Адріян зрозумів – і немов у голові йому освітилося: зрозумів, що знав це від самого початку – “Роман” загинув, прикривши його собою. А “хати” вже, відай, не встигли йому хлопці справити, - енкаведисти забрали тіло. Як то він був сказав у тім сні - «скоро всі прийдуть»?..
- Я відправлю службу за спокій його душі, - провадив “Ярослав” своїм тихим і безвиразним, без жодної металевої нотки голосом – одначе так, ніби зводив фортечний мур. – Його душа саме переходить через митарства, то й не диво, що просить о поміч. Дякую, що сказали мені. Хай вас Бог благословить.
Адріян некліпно втупився в полум’я свічки. Перевантажений мозок викидав із себе, одну по одній, порізнені картинки минулого дня: посіріле обличчя “Рахелі” з загризеною губою, вода, що закипає в скриньці з інструментом… В “Ярославові” якраз і була оця владна м’якість води - води, що поглинає метал і гартує його собою до хірургічно чистого стану.
- Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа… Амінь.
Тата – от кого він йому нагадував. Тата, від якого од самого сорок четвертого не мав вістки - відколи їх із мамою, з другим приходом совєтів, забрано до ешелону. «По правді кажу вам: хто за ймення Моє кине дім, чи братів, чи сестер, або батька, чи матір, чи діти, чи землі, - той багатокротно одержить…» Багатокротно, воістину так: бо не стрічав іще дому, де б нас не прийняли як рідних, і братів і сестер маю тисячі й тисячі, по всій Україні, і хто з нас не закриє собою брата свого?.. А яка славна усмішка була в “Романа” – стримана, наче лице відтавало спроквола… Відвернувшись у тінь, Адріян притьмом допив із горнятка рештки розведеного спирту: хай думають, що очі йому вологі від алкоголю.
– Помоліться за моїх батьків, отче… За Михайла й Гортензію…
Вчувши, що Адріянів тато був парохом, “Ярослав” розпромінився, як дітвак, - навіть зморшки йому розгладилися. Став палко запевняти, що Адріяновому татові випала в Бога велика ласка: давати мирянам духовну потіху в найтяжчому терпінні – в ешелоні, в тюрмі, на засланні, - на такий допуст не кожного пастиря Бог признає гідним; багато в ці часи покликаних, а обраних, як завжди, мало... Щось за його словами вчувалося особисте, якась власна затаєна ураза. Адріян був іще повагався, чи не попросити його відслужити молебен також і за здоров’я Олени, але чомусь не посмів – самого цього імени витиснути з уст не наважився, мов боявся, що, затершись, як у натовпі, в довшому спискові невідомих Марій, Василів, Юрків і Стефанів, воно, вкупі з окремішністю, втратить і невразливість, підпаде законам їхньої смертности… “Ярослав” пішов у дощ першим, відмовившись від запропонованої лікарем плащ-палатки: «Вам потрібніша», - мав-бо ще зайти на лісничівку переказати сумну вістку, що операції вже не буде, - і аж тоді, як вони зосталися самі, “Орко”, що засів разом із “Рахелею” сортувати на розкладених папірчиках принесені панотцем порошки, пояснив між ділом:
- Знаєте, наш отець сам був просився до ешелону… Аж двічі. Не пустили його.
- Хто? – не зрозумів був Адріян. Лікар стенув плечима:
- Таже церковна влада, що над ним… Владика не позволив, чи що, - я на тій ієрархії не дуже знаюся... Перший раз у тридцять дев’ятому, за перших большевиків іще, - тоді й сам Ексцеленція Шептицький хтів на муки піти, ніби щоб своєю смертю нас усіх викупити, тільки Папа йому не позволив… На нашого отця то таки подіяло, можете собі уявити: коли самому Шептицькому невільно, то хто я такий?.. А за другим разом начебто в когось із тих… стиґ матиків наших питався. Як стиґ матик мав екстазу, ніби в транс такий упадав, говорив чужими голосами, то питали в нього - за рідних, про кого звістки нема, ну, й про справи також… Кажуть, навіть із Проводу приходили радитися. Я тоді ще студіював, то до того ставився скептично, думав, я один всі розуми поїв, знаєте, молоде – дурне… То вже потім набачився такого, що ніякими неврозами, ні гіпнозами не пояснити – чому, наприклад, ранений із газовою ґ анґ реною, мав би до ранку вмерти, а не вмирає? Лікар – то, бачте, лиш знаряддя… Інструмент у Божій руці. Одно тільки, що той інструмент справний має бути - не схиблятися, що? - піднявши нарешті голову, він жалібно осміхнувся, як череп із слоїка з сулемою, і вмить показалося, який він змучений – не одноденною, а задавненою, хронічною втомою, котрої за раз не заспиш; смерть “Явора” видимо вдарила його ще й як свідчення його власної “несправности”, й Адріян поняття не мав, що йому казати, - тут була якась незнана царина, де іґ норантові ліпше помовчати. Втрутилась “Рахеля”:
- Його просто пізно принесли, “Орку”. Коби хоч днем раніше…
- Ми теж довго длялися, - відмовив “Орко” досить різко – і повернувся до Адріяна, наче той тепер був головною оскаржувальною інстанцією: - А що я можу, коли навіть аналізу крови зробити не маємо як, я ж навіть не знаю, коли в нього почався піємічний процес! Все робимо навпомацки, ви би побачили, як наші дівчата сидять, сироваткою хлопцям рани вимочують - щоб пухленизна спала й можна було побачити, що там діється!.. І ніхто в мене ще досі не вмирав!.. – пальнув із серцем - і замовк: засоромився. І дарма, подумав Адріян, бо на похвальбу це подобало найменше. І враз Адріян притерп: “Рахеля”, підступившись, мовчки гладила “Орка” по голові – так господар заспокоює норовисте лоша: цить, цьоню, цить - ша, як мовляла сама “Рахеля”… “Орко” примкнув очі, вбираючи в себе її дотик. Невже між ними щось є, подумав Адріян із чудним холодком досади під ложечкою, - але, зрештою, чом би й ні, таж це було би таке зрозуміле, тільки як то він досі нічого не завважив? Відрухово роззирнувсь, не бажаючи бути одиноким свідком цій несподіваній інтимності, але хлопці вже поснули - а чи так лежали змучені, без охоти встрявати в старшинську розмову; вкінець розгубившись, бовкнув геть неделікатно (“Карий” сказав би: як у попіл торохнув!):
- То як же там вийшло з тим стиґ матиком?..
Хтось би подумав, цим нагадуванням він закликає лікаря до порядку. “Рахеля”, втім, не відсторонилась - і далі стояла над “Орком”, держала руку йому на потилиці. Може, це в них тільки терапія така, для втишення нервів? І зненацька Адріянові гостро запраглось, щоб вона так само поклала руку на голову йому, - він немов фізично відчув у себе на тім’ї її дотик, аж під шкіру сипнуло приском…
- Ано, трудно, - “Орко” розліпив почервонілі очі, судорожно скліпнув. - Казав панотець, що й питати нічого не мусив - лиш увійшов, той уже знав, що панотець думає, як большевики прийдуть, знов проситися до тюремного ешелону, і сказав йому: і не думай, маєш зостатися. Отоді отець врешті скорився – і пішов до УПА, капеляном… Ну, але ми з того добре вийшли, нє? – він знову спробував скласти в усмішку потріскані губи. - Таки прецінь ліпше, що отець тут із нами, а не десь на Сибіру… Перепрошую, я не повинен був вам цього казати…
- Добре, коли в ешелоні є священик.
Це промовила “Рахеля” – ніби м’яко за щось докорила, й “Орко” знітивсь, заметушився руками по стільниці й заходився, як старанний учень, працьовито згортати увосьмеро вже складений учетверо папірчик… Адріян дивився на неї, немов бачив уперше. Стояла, безвладно звісивши кисті вдовж тулуба, виставивши всю себе напоказ, а промовлені нею слова тимчасом і далі незручно висіли в повітрі – як залишена без потиску рука. Що, властиво, вона хотіла тим сказати – і кому? Йому зробилось гаряче; чув у вухах шум власної крови. Стояла навпроти нього й блищала своїми чорними виопукленими очима-перстениськами, і він зголоднілими ніздрями ловив її запах – парний, молочно-коров’ячий, кислувато-сирний, бродильний, немислимий… Запах жінки з гладенькою шкірою й гарячим, складчастим тілом – із усіма його пахучими закамарками. О Боже.
- “Рахельцю” нам одбили од німецького ще ешелону, - долинув до нього “Орків” збентежений голос: голос пробував утиснутись межи ним і нею, заткати, заглушити їх своїми безпотрібними поясненнями, завернути назад, але було вже пізно, - про це сказав чоловікові погляд жінки. Завмерлий, навстіжно відкритий погляд, як розведена брама, - він забув, що жінка може так дивитися. Fort comme la mort. К чорту. К чорту la mort, її вишкірену гнилу мордяку, - він живий, він і забув, що можна бути таким живим. Життя розпирало його нестримним натиском, пульсувало в паху, в кінчиках пальців, що криком кричали про доторк до гладенької, ось туй-туй досяжної шкіри. К чорту - він не помре, ніколи. Не зараз.

Щось у ньому зрушилося, перемикнувся замок, - те, що перед хвилею видалося б диким, не до подумання, сливе блюзнірським, тепер виглядало як єдино можливий хід подій, що відсампочатку послідовно стреміли до цієї власне точки, від самого його поранення: смерть “Романа”, смерть “Явора”, криївки, і облави, і безкінечні людські ешелони, сотні кілометрів горя і сліз - вчора на захід, нині на схід, - і підпалена високо в нічне небо сосна, й тріск жіночого волосся, закучерявленого на скронях, і опір, до останку, щО б там не чекало на нас попереду, - все зненацька злилось докупи з шаленою, нестерпною, як яскраве світло дня після темного бункера, інтенсивністю, обпекло, аж заболіло в грудях, страшною й непереможною силою голого життя – голого, як дріт без обмотки, як жіноче тіло під сукняною спідницею й совєтською “гімнастьоркою” (бачив дрібненькі жорсткі кучерики коло її вух, бачив крізь жаб’ячу блюзу її плечі, її груди, і звідкись пам’ятав їх - тісно обвинутими білим простирадлом в червоних поцяпинах: під час операції?.. але ж був тоді непритомний…), - її тіло пахло так, як і має пахнути тіло жінки, що призначена для тебе, й ні для кого більше. Все було так, як має бути, бо інакше бути не могло.

Він підвівся - тримаючись за її погляд, як за линву.

- Чи можу запропонувати вам свою поміч?..

- Та ми вже скінчили, - відповів “Орко”, якого ніхто не питав; в голосі йому дзвеніла образа, але то вже не мало жодного значення. Ніщо вже не мало значення. Не відводячи погляду, вона повільно провела відживаючими руками по стегнах: поправила спідницю. Ніби вручила йому себе цим одним рухом.

«Спати, спати», - пригадав собі її нічний голос…

…І вже байдуже було, що дощ перестав падати, і що “Орко” лишився в криївці, бо не було йому як вертати в село самому місячної ночі, і байдуже, чи справді той “Орко” заснув – чи справді всі вже спали, - коли дві безшелесні тіні, одна по одній, вимкнулися в коридор, - в темряві її тіло випромінювало жар, що здавався видимим, а стегна над перетятими ґ умкою панчохами були гладенькі, як щойно очищена з луски рибина, лиш гаряча, - крізь прочинену ляду ринуло на всі груди пересякле вільгістю повітря, і нещадне місячне сяйво затопило приступці нагору, - щойно тут вона задихано повернулась до нього обличчям, і він поспішно, майже грубо вдавив її в необтесаний дерев’яний зруб, не встигши навіть зрадіти з її зустрічної готовности, - то було так, наче вона чекала на нього віддавна, ввесь свій вік, і наперед прибрала вигідних для нього кшталтів, щоб умить облягти його як рукавичка, жадібно й ненатло вхлипнути його в себе, мов усіма отворами й порами нараз, у пульсуючу вогненну ущелину, так що він і нестямивсь, як опинився всередині, іно захарчав, тлумлячи стогін, - і вже було по всьому… Бачив у місячному світлі її лице з примкнутими повіками й закушеною спідньою губою й не відчував більше нічого, крім прикрої мокроти й бажання втертись. І сорому, так, сорому теж – як коли гімназистом уперше пішов із хлопцями до бурдею і теж тоді проллявся сливе відразу, по кількох незграбних, майже болісних спазмах, а курва, повернувши голову, насмішкувато дивилась на нього через плече одним оком, як курка, крізь фарбовані хною ріденькі пасма, звислі вздовж щік: но цо, мали, юж залатвьони?.. Тоді теж було те саме відчуття порожнечі: і це все?.. В грудях нагадав про себе знайомий біль, і він сполошився й пустив її ноги: на псю маму, теж знайшовся герой аманті!.. Каліка недокладений, тьху. Ще мить – і почув би до неї неприязнь, як до тамтої рудої дівки. Мав я любку, мав я другу, та ще й чотирнайцять – штири дівці, дві жидівці, молодиць п’ятнайцять… Все, кобіто. Язда назад.

А проте то не було все, і він зрозумів це, тільки-но вона підняла оті свої важкі, припухлі повіки - повільно, ніби поверталася дуже здалека, і втопила в нього нерухомий чорний зір – погляд змії, майнуло йому, Цариці Змій, що живе в підземеллі й стереже там неміряні скарби. Дві вузькі, прохолодні долоньки стиснули йому обличчя:

– Якісь єстесь… ладни… Гарний, - виправилась, наче крізь сон.

Польська мова його заскочила – куди дужче, аніж якби вона озвалась по-жидівськи:

– Ти що, з тих… асимільованих?

Замість відповіді вона зарилася обличчям йому в груди (мав враження, що всьорбує в себе його запах, так само жаждиво, як перед миттю була всьорбнула його) і забурмотіла - так, що він якимось дивом чув кожне її слово всередині себе, воно відлунювало лоскотом у кістках, у міжребер’ї, в тому місці, звідки вона виймала йому кулю, - і взяв Господь одне з ребер його, і тілом закрив його місце. І стануть вони одним тілом. Швидка, співно-плинна гебрейська інтонація вібрувала в ньому й розхитувала його, як міст, - це була інтонація зовсім не ярмарку, як то йому завжди здавалось, - не ярмарку, а плачу, як же він не тямив цього раніше?.. Плачу, лементу, з яким рветься волосся з голови, як мичка, щоб летіти в пустині за вітром: Шма, Ізраель, - слухай!.. Але слухати не було кому, вона не мала кому плакати. Він гладив її по голові: з Перемишля, вона була з Перемишля, там, у ґ етто, згинула ціла її родина – згоріла в огні, в сорок другому. Тоді німці жидів іще не вивозили, газових камер іще не було, - просто підпалили ґ етто, і більше місяця ціле місто й околиці смерділи паленим м’ясом. І горілим волоссям, подумав він здригнувшись, перед очима знову постала палаюча сосна, як велетенський смолоскип, що бурхає в чорне небо розсипами іскор, - він торкав пальцями кучерики на її скронях – на дотик вони виявились м’якші, ніж на вид, і пахли, як і належить немитим косам, масно і пряно, - такий звіриний, жизній запах. До сосни косами. Мама, тато, дзядзьо, бабця, вуйко Борух, сестра Іда з мужем, маленький Юзік-Йоселе – всі згоріли, ніхто не вийшов. А вона одбилась од свого народу - її переховала родина колежанки з гімназії, українки. А потім – потім вона попала під облаву, Бог Ізраїля хотів вернути її до мертвих, але у вагоні вона молилася до Розп’ятого, як її навчили в тій українській родині, і чудо сталося: на ешелон напала УПА. Нарешті до нього дійшло: вона оповідала йому не про себе, а про свого бога, який її покинув. Про жорстокого й твердого юдейського бога, який не знає прощення, ані жалю, і помщається за непослух на жінках і малих дітях, - звільнене місце цього бога вона й офірувала йому, чоловікові, котрого сама ж і вернула до життя: її тіло благало його, як розгрішення від богопокинутости, від жаху смертної пустки. Йому знову вдарило в голову запаморочення, - жодна жінка ніколи не дарувала йому почуття такої абсолютної над собою влади, в тому було щось недозволене, сливе жаске, але тим магнетичніше… Tимчасом, мов на потвердження його здогаду, вона опустилась перед ним навколішки, й він затремтів, – вона вбирала в себе м’якими, ягнячими губами його єство впоєно, ледь не побожно, наче справляла містичний ритуал поклоніння нею-таки й викликуваній із його чресел силі, і цим разом та сила виявилась дужчою, тривкішою, ніж він міг собі уявити: більшою за нього самого, бо на якийсь час – легко збивши кволий шемріт її застережень - він теж перестав існувати, впав у темну непам’ять, ведений єдино нездоланною жадобою просування вглиб, у пружно-піддатливу горяч розвогненої лави, що відлунювала схлюпом під червоними склепіннями черепа, і це було неможливо, неймовірно, нестерпно, розтягнено в нескінченність, як безбожно солодке умирання в зупиненому часі, де не було світла, сама лиш вогненна тьма, в яку він бив і бив молотом, підземний коваль, аж зненацька тьма стислась круг нього в блаженну квінтесенцію вдячности, в ніжне кільце, як у виймаючий душу цілунок, стислась - і розтислась, і ще раз, і ще, і того вже таки несила було витримати, і в ту саму мить, коли він вистрелив із пістолета з переможним криком і прострілене тіло повалилося долі, тьма задрижала й збіглась круг них двох у блискавичний вогненний контур - мов навіч явлене замкнене коло струму, - і він простерся на голій земляній долівці відсапуючись, підставивши обличчя місяцеві, як циган, і вже притомно подивувався, що йому нічого не болить – нічого, справді, зовсім даремно вона турбувалась, - тіло дзвеніло відпружним, щасливим спокоєм, як добре випалений глечик. Він ласкаво – аж трохи чудуючись, скільки в ньому, виявляється, скритих запасів ніжности, - провів рукою їй по плечах – тепер її присутність поруч була приємна, хотілося до неї говорити, пестити, затримати пережите:

- Та ти таки направду помічна медсестра, дівчино! Хоч представляй тебе до вирізнення наказом штабу - за самовіддане зцілення раненого…

По паузі вона відгукнулась, але зовсім не жартом – зміненим, сомнамбулічним голосом (сам звук якого знов наповнив його радісною свідомістю своєї моці):

– Я б хотіла зараз умерти… за тебе.

- Цур-пек, на пса уроки – що таке кажеш! – проте був мимоволі підлещений.

- Нє, милий, правду кажу… То було би найліпше… Бо так не буває…

Він усе ще тішився своїм новим станом:

- Знаєш, а я зовсім не чую втоми, - і тут раптом збагнув, щО вона сказала: не тільки він, вона теж уперше спізнала таке; вогняна рамка замкненого струму й далі стояла йому перед очима. - Ти теж бачила?.. – радше відчув, ніж розгледів у темряві її мовчазний кивок, і зараз же по-чоловічому стривожився за свою новонабуту власність: – А звідки ти то вмієш? Хто тебе навчив?

Вона зрозуміла його тривогу й шепнула просто в вухо, лизнувши його піт, як кицька, аж йому знов перебіг сласний дрож уздовж хребта:

– Я два роки нікого не знала.

Він зрадів – значить, “Орко” йому не суперник, - але того все-таки було недосить:

– А раніше?

- Не треба про те, - попросила поважно, як чемна дівчинка. Слухай, - шумно зітхнувши, сіла, здавалося, знов розгладжує потемки спідницю на стегнах. - Я знаю, що ми всі помремо…

– Всі люди коли-небудь помруть. Не чула про таке?

- Я не про те. Війна скінчилася. Чи ти справді віриш, що альянти схочуть воювати з Москвою? Ніхто вже не має сили на дальшу війну.

- Ми маємо, - сказав він - і затерп, вслухаючись у відлуння власних слів, наче в гук військового параду. За інших обставин така балачка збудила б у нього підозру, чи не ґ ебівська провокація часом, але в цю мить він направду любив її – за те, що помогла йому так просто сформулювати істину, сама свідомість якої п’янила нестримною гордістю, як в улюбленому від літ Юнацтва вірші: «І так тебе хміль наливає ущерть, I так опановує тіло, Що входить твоя упокорена смерть, Як служка, бентежно-несміло»: правда твоя, дівчино, всі заламалися - всі потужні, до зубів узброєні держави наклали в штани на півдорозі, боягузливо вдовольнилися півперемогою, над слабшим і дурнішим із двох, над Гітлером, бо забракло їм духу йти до кінця, одним тільки нам не забракло – без своєї держави, без міжнародної підтримки чи бодай опіки Червоного Хреста, ми одні не признали тирана переможцем, і на тім стоїмо - і стоятимем до останку. Колись, у майбутньому, нові покоління потраплять це оцінити. Той фацет, “Західний”, француз чи бельгієць, що працював диктором на радіовисильні в Карпатах, теж так казав - «Ви рятуєте честь Європи». Він погладив її по голові, мов залякану дитину, - смішно, як тільки жінка заводить про політику, то завжди - що короткозорий при дальновиді, і навіть у шахах вони не бачать далі як на два ходи вперед. Але, божевілля якесь, - знову бажав її, ще голодніше, ніж перед тим:

– Ходи до мене.

- Почекай, мій любий, мій найдорожчий, моє… моє… ох, дай мені сказати, прошу тебе, то є важне… Я цього нікому не казала, ніколи. Від першої хвилини, як тебе побачила, я вже знала… Тільки не знала, що так, що може бути так… Слухай. Якщо я завтра згину, я ні про що не шкодуватиму, розумієш? Я тепер знаю, навіщо я лишилася жити.

– Цить, цить… Не говори більше…

- Нє, почекай… Але якщо лишуся жити ще, то… не гнівайся, добре? я хочу, щоб ти лишив мені свого сина. Щоб ти лишився в мені, і я носила часточку тебе… в собі… От.

Він не слухав – що вона сказала? Вар’ятка якась, - у голові пронеслося на повному ходу, як поїзд із мосту, сліпучо-білим зойком: Гельця! – Гельця, ось від кого він хотів би таке почути, чому це каже інша, за що така кривда? - але поїзд летів, не в змозі спинитися, туди, де вривалися рейки, і тільки машиніст у кабіні щосили заплющився, щоб не бачити, як за мить усе злетить у повітря…

- Зараз, зараз… Ні, не рушся, лежи, я сяду ось так… Щоб тобі було легше.

І йому, дійсно, стало легше – не відразу, спершу було гаряче, темно й вогко, як і має бути в підземеллі, де владарює Цариця Змій, - вона була прекрасна всередині, еластична, туга змія, і йому знов було добре, дуже добре, невимовно добре - може, й справді, так не буває, і все це йому сниться?.. Його наче несло по збуруненому морю - тільки-но скочувався вділ із одної велетенської хвилі, мокрий і щасливий, як зараз же його забирало й підносило новим прибутним валом, вище й вище, до розпуки, до самого нестерпного вершечка, - і він прагнув лише, щоб це ніколи не кінчилося, і з кожною хвилею чувся дедалі дужчим, бо в ньому росло й укорінювалося нове почуття, те, яким може обдарувати чоловіка тільки жінка, й ніщо інше: радісний подив із себе самого, що він на таке здатен. Вгледівши ще раз вогняний контур замкненого струму, він, вже скотившись у видолинок між хвилями, подумав відсторонено, крізь вдоволений гул у цілому тілі: а якби мене вбили, я б цього так і не знав, - думка була явно чужа, вмовлена йому ззовні, і то не був його Голос, що беріг і провадив крізь небезпеки, - то був відбиток її слів, я тепер знаю, навіщо я лишилася жити, вкрапнутих у нього перед тим, як була вкрапувала йому мікстуру з піпетки: свідомість ввібрала й перетравила їх так само непомітно, як плоть вбирала й засвоювала її тілесні соки (досі він гадав, ніби лиш ними й обмінюються в коханні!), і сиґ нал остороги зараз же й спалахнув у потьмареному мозкові, як ракета вночі над полем: вперше за роки підпілля він, “Звір”, по-справжньому впустив у себе іншу людину.

І на тому все враз скінчилося – він повернувся до себе. Щастя висихало на ньому швидко-швидко, як на псові, на “Звіреві”. Між лопаток холонув піт, і в утворенім, було, пробої його персонального муру, в ледве що наміченій зоні відкритости до іншої людини, якою вона є сама-по-собі, безвідносно до того, як служить справі, застигав і стягувався свіжий цемент. А шляк би то трафив, таже з нього вже зовсім здоровенний жеребцюра, ич як розбасувався, то якої ж курчої мами тут висиджує - жирує собі з медсестричкою, як який капітан-красноармєєць на курорті, поки хлопці десь там гинуть, і встиду на нього нема?! Пся кість, от щО значить розледащіти без діла!.. Ще не цілком твердими, розімлілими в суставах пальцями він став спішно защіпатися на всі ґ удзики: те, що допіру відбулося між ним і цією жінкою, злипшись докупи з усіма попередніми подіями цього дня, стрімголов западалося в минуле, відвалювалось від його істоти глевкими пластовнями мокрої глини, - а вимащений глиною заступ, той самий, котрим лікар із священиком копали нині яму для “Явора”, стояв прислонений до стіни, між бочкою нафти й лантухом круп, і тхнув свіжою могилою. “Рахеля” мовчала – добра дівчина, таки недарма сподобалася йому: якби зараз щось попід руку вівкнула, він би не стримався, впоров би щось різке, потім чувся би винуватим… Але вона добра дівчина, дуже добра, видно, що давно в підпіллі: зайвих питань не ставить, - зате він мав тепер до неї питання, і не одне. Найперше: чому вона на нелеґ альному становищі, чи їй би не відповідніше було влаштуватися тою ж медсестрою десь у районі, або й у Станиславові чи Львові, свої люди потрібні скрізь? Ні, заведено, як на допиті, відповідала вона, це неможливо, вона вже була раз леґ алізована, в сорок п’ятому, минулого літа М¢Б її арештувало, - знали, що вона була в УПА, й доручили їй убити “Гайового”. З тим вона й прийшла назад до “Гайового”, все розказала, і її лишили в підпіллі. Он воно що. Він не став розпитувати далі - про решту говоритиме при оказії з “Гайовим”, - чомусь спитав лиш, чи в ґ ебе її били. Ні, бити не били, тільки слідчий лаявся страшно, слідчий також був жид, їй це спочатку дуже дивне здавалося – що не німець грозить її запроторити до ляґ ру, а жид; все кричав на неї – ти же єврєйка, как ти могла, блядь бєндєровская, у ніх што, нє такой…, как у нашіх парнєй?.. Вона затнулась, він змовчав. Було неприємно – ніби той слідчий утрутився між ними, якраз натрапивши на свіже слабке місце, і ця мить замішання якось остаточно впевнила його, що обом їм належиться чимшвидше затерти свою слабість, забути той розпачливий вибух природи, що був штовхнув їх одне до одного, - вирадирувати з пам’яти, як то мовилося в підпільницьких інструкціях: зайвого не пам’ятати. В крайньому разі, як робиться з найважливішими документами, вкласти в пляшку, залляти корка воском і закопати якнайглибше. Колись, як буде нагода, можна буде відкопати й подумати (ні секунди в це не вірив), – наразі ж він знову жив біжучою хвилиною. Пастка зупиненого часу, в яку було вкинуло його поранення, розімкнулася. Був здоровий.

…Уже провалюючись у себе на причі в сон, на вологому просмужку межи сном і явою - такому делікатному, як м’які ягнячі губи переповненої коханням жінки, - він скинувся од поштовху: був увесь іще в пушистій хмарі її дотику, що обволікала його тіло звідусюди, як бавовна Великодню писанку, тільки руки мав зв’язані за спиною, і якась необорна, вихрова сила втягувала його у відкриті двері чорного “опель-кадета”, того самого, яким його колись везли на Пелчинську в ґ естапо, - а “Рахеля” безпорадно простягала руки за ним услід, її обличчя біліло в місячному світлі, мов кружок овечого сиру, і він кричав їй, поки його волікло, одриваючи од землі: я - Адріян Ортинський! – і від цього свого крику вжахнувсь, спам’ятався, - з розбуханим серцем вихопився назад у реальну темряву криївки й відітхнув: слава Богу, - упритомнивши собі, що жодне з них двох так і не спитало в другого справжнього імени, ані “Рахеля” - його псевда…

І, остаточно заспокоєний, заснув – міцним, безтривожним сном здорового мужчини.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

…Нарешті прийшов по нього “Стодоля”, з охоронцем і ще одним хлопцем, з місцевих, - замірялися перекинути його кудись на дальше село, щоб відлежався та попив собі молочка десь на стриху в добрих господарів, але він відмовився, заявив, що цілком здужає й може хоч зараз ставати до праці. “Орко” потвердив, що прямої небезпеки вже дійсно немає - вистачить міняти перев’язку, а щодо приписів уздоровчого режиму, то, їй-Бо’, лікарю, ніщо так не покріплює чоловіка, як боротьба, й не ослабляє так, як вимушене безділля, хіба терапія не має брати під увагу також і цей чинник?.. Мусили признати йому рацію, він переміг – він завжди перемагав… А от про “Романа” “Стодоля” нічого не знав – ні до села на впізнання не привозили тіла, ні в районі цим разом не виставляли. “Роман” зник без сліда, розчинився в зелених запахах весняного лісу; зробився сном.

“Стодоля” сповістив йому, що ціле літо й осінь вони тепер будуть разом, прийшла штафета зі штабу: через великі втрати цієї весни – перелічив імена загиблих командирів, і Адріянові потемніло в очу, - відбулися значні переформування, тож їх обох переводять на зміцнення оголеного терену, - назвав псевдо нового окружного провідника, Адріян кивнув: знав його ще з часів осінньої кампанії сорок п’ятого, коли тамтой був сотенним. Праці матимуть повні руки, і буде з ними секретарка, “Дзвіня” – “моя наречена”, майже офіційно ознаймив “Стодоля”, гейби наперед застерігав: моє, не руш, - і Адріян знову кивнув, ховаючи посмішку: вітаю, друже. От уже ким як ким, а закоханим “Стодолю” собі жодним побитом не уявляв. Втім, що він про нього знав?.. Ну що ж, тепер буде нагода пізнатися ближче. А той, ніби прочитавши його думки, несподівано поліз у нагрудну кишеню маринарки, витяг із стертого на згинах паперового згортка невеличку знимку й простяг Адріянові, - на мить здалося: навіть обличчя йому, завжди сторожко стяте, з отим націленим наперед горбатим носом і гострим поглядом близько, як у вовка, посаджених очей, - зм’якло, освітилося зсередини, от-от усміхнеться:

– То вона.

Але Адріян так і не побачив його усмішки, дарма що цікавий був, як може всміхатися закоханий “Стодоля”. Хоча дуже можливо, що “Стодоля” таки всміхався, держав у руці знимку - і всміхався. Але Адріян того вже не бачив.

З фотографії на нього дивилася Гельця.