ЖОРАВНИЦЬКІ

Десь в остатній чверті шістнадцятого віку в місті Луцьку, де, каже приказка, “все не по-людську: довкола вода, посередині біда”, - а вода, то ріка Стир, що стирає пам’ять, а біда, то грізна фортеця, княжий замок, що горує над містом і донині, - ясний пан Іван Жоравницький вступив у спірку з своїм братом Олександром - либонь, за вітцівщину, за ловецькі угіддя, за рибні озера, за борті з медами, бо за віщо б іще так завзятись на себе двом славним лицарям зацного роду? Олександер Жоравницький був од Великого князя обдарований бенефіцією ключника – мав наглядати за збором медової данини по цілій землі Волинській, та й у самому місті врядував неабиким, а городничим – пильнував замкових укріплень: умів пан Олександер, нічим лицарського обичаю не змазавши, і людям і околичностям належне принатуритися, і слава його - вкупі зі статками - росла як з води. Іван же – той змалку показував ворохібну вдачу, частіше, ніжби годилось, хапався за шаблю, а то й за венацького стилета, мов ненастанно пхав його межи плечі неситий дух непокори, а чи нерозтрачена мужеська ярість шукала собі погамівку в сутичках і герцях. На додачу, оба брати Жоравницькі були жонаті, й обі пані Жоравницькі одна одної на дух не терпіли – обі бо були челядині рівно норовисті, і на почестки й шану рівно лакомі: то ж гула доба, що вперше дала внезалежненій людській істоті станівкий ∂рунт під ногами, - істотка випросталась і тупнула ніжкою: хочу! – сотні, тисячі ніжок, також і в кунштовні панянські сап’янці повзуваних, затупали по Європі, пішов гук, запурхали пера в руках самовидців: жінки, скуштувавши смаку влади і слави, гурмою посунули на кін історичних дій, у Парижі клала собі в узголів’я том Макіявеллі Катерина з Медичів, і густі й безвузлі, як павутина, сіті інтри∂, що снував її мозок, спахали провалами ночі св.Варфоломія та Ліонська й Орлеанська різанин; у Генуї й Венеції куртизанки вбиралися в мужеські строї, студіювали астрологію та знахарство й писали мемуари про свої любосні пригоди, а в Кельні, в назареянському кляшторі, їхні посестри по Євиному племені, безсилі, через приречене Богові дівоцтво, обернути жадобу чину на околишній світ, дерлись біснуючись на мури – і ще ціле століття котитиметься по жіночих монастирях Європи ця епідемія масових шаленств; безбожне ж дівоцтво Єлизавети Англійської тимчасом буяло в блиску зсипаного їй до ніг корсарського золота, і під пером Статфордського характерника, що прагнув поскромити королеву бодай на письмі, пані Макбетова, одержима хіттю монаршого маєстату, підбурювала на рішучий чин свого тупуватого рубаку-малжонка, й невидима кров виступала їй на долонях, - а в столиці грізної Порти галицька попівночка Настуня Лісовська вершила свою карколомну кар’єру від бранки-наліжниці до султани Стамбула, обігрувала в шахи чужоземних амбасадорів і обмишляла державний переворот, чи то помсту мужеві за своє колишнє впокорення: по цілій Європі бліді, рослинно-тендітні жіночі пальчики, беручи чоловіків за гордо вистромлене прирождіння, обертали їх на шахові фі∂урки в кривавій партії запалених воль, і ніяка інквізиція з відьмоспаленням негодна була затлумити необорне й невситиме, дужче од любострасного, жіноцьке: хочу! – де ж було розвернутися нашим паням Жоравницьким, хіба керувати наїздами на сусідські маєтки, вчиняючи ∂валт і побої, як не одна ясна пані на княжій Волині полюбляла?..

Тут треба сказати, що, попри спільну обом жагу самоствердження, оприявнювалася вона в них двох на геть відмінний штиб. Йванова пані Олена, під пару мужеві звинна й палахка, сліпуча, мов лезо дамаської сталі, уславилася за білоглову барз мудру й остру, котру о раду спитатися – звісно, ненароком, при беседі, - і найзацніші волинські мужі не вважали за щось себе негідне, - а при тім і за велику книжницю, в чиїх покоях, вряд із оправними в сап’ян Святим Письмом та молитовником, стояли книги друковані з Кракова і Львова, Пере∂ринації та Проскинаторії, і різні гісторії списані – о Аттилі, королі угорськім, о цесару римськім Отоні, о Тройськом племені, що то про нього повістив творець Имир (злі язики подейкували, ніби й чорні книги там водилися), - а ще розмаїті хроніки латинські, бо пані Олена вміла всякого письма – і руського, і польського, і латинського, й грецького, і сама залюбки письмом бавилася, списуючи собі в діаріюш, що доброго чи лихого на тижні трапилось (на столику в спочивальні в неї завше стояв каламарчик зі свіжим атраментом і лежало кілька заструганих пер); знала вона й про свято орацію дотепною віршею уложити, і цидулу одповідную скомпонувати якнайдошкульніш, і запевне й до міського вряду надавалась би незгірш од свого малжонка, - якби лиш білоглових, та ще й роду не так-то значного чи заможного (посаг пані Олена принесла з собою мізерний, а з клейнодів іно й мала, що крижика з діаментами), прошено було до вряду. І хоч розум та вроду пані Олени подивляли по всіх луцьких домах, шляхетських і міщанських, а проте якось нічого з того не виникало: ані гонорів нових, ні милостей князівських або привілеїв, - життя круг молодшого панства Жоравницьких мов заклякло на однім рівні, не спадаючи вділ, але й догори не підбиваючись, хоч би скільки запалу виказували вони обоє. А тимчасом перед очима їм стриміла постать в усіх добрах скупаного брата - і не так брата, як братової. 

Пані Ганна Жоравницька, родом дочка луцького владики, не трібувала ні вченістю, ні манірами, бо пожадану хвалу собі й пана ключника домові приподобляла іншою дорогою. Від малку в усьому боронена батьківським іменем, пані Ганна зросла в пересвідченні, що ключ до всіх статків землі волинської лежить у кишені чамлетової референди його милости отця владики, і що відтак єдине, о що їй самій належить дбати, - то публічна опінія: хоч тайкома й нестак до отця владики прихильна (до посполу, як і навзагал до людей підлеглих, той потрапляв бути непомалу брутальним, своєю волею запечатував у місті церкви, котрих парохи не вчиняли йому грошової подачки, а лаятися вмів так, як лиш у міщанському стані знають, бо з того то стану отець владика, по правді сказавши, й вийшов), - не мала, проте, опінія дістати жодної зачіпки, аби владиче сімейство виткнути на чомусь пальцем: отсієї то ре∂ули пані Ганна держалася цупко, і бурхливе її життя було приємно бадьорливим танком уздовж ризикованої межі. Вміла пані ключникова сміятися дрібненько, так, щоб од того сміху чоловіцтву поза шкірою лоскіт ішов, уміла так скидати голівкою, струсячим пером прикрашеною, що, мовляли, колись сам пан каштелян, не втримавшись, крекнув був непоштиво, наче хлоп який: «Ех, молодичка-чепурушечка!» - хоч, може, то й поговір, бо гостився пан каштелян у господі в пана ключника таки частенько, а де ж би то личило супроти пані дому щось такого бевкнути? А ще вміла пані ключникова дивитися чоловікам привселюдно в очі тим поглядом, що жона для мужа має на порозі спочивальні, і хоч лиця їй при тім шарілися, а вуста розтулялися, та очей не спускала, і що значніший був гість, то довше тривав погляд, - отож і любили мостиві панове гоститись у старшого панства Жоравницьких, і ласкою княжою пан ключник утішався більш за кого. Ба, злостивці пащекували й за інше – що нібито й багатий посаг пані ключникової не лише від отця владики та першого її малжонка небожчика походив, а від знаного Йвана злотарника, за кування фалшивих талярів пред суд ставленого, і що ніби того Йвана злотарника пані Ганна в своєму маєтку дівоцькім, у придомку, не один місяць ховала, щедрою ласкою свею жіноцькою собі його єднаючи. «Неправда сьому, - твердо казала пані Олена щоразу, як заходила за те мова, - неправда, бо як же би хто на таку шпетность полакомився?» Пані Ганна, властиво, не була шпетна – звісно, до гожої пані Олени годі їй було рівнятися, бо й зросту була малого, і статурою непоказна, і руці-нозі мала завеликі як на шляхетську стать, а що на виду всі свої сорок літ мала списані, то шмарувала лиця блейвасом і манією на цаль завгрубшки (слуги панства на ринку блягузкали, буцім щоранку годину просиджує замкнувшись пані ключникова перед верцадлом у себе в спочивальні, заки зважиться указатись на люди), - ох, та зате ж і вбиралася пані Ганна! Та коби пані Олена хочби раз проїхалася містом чи пройшлася по ринку в такій оксамитовій, тісно в стані шнурованій сукні з таким безецно низьким викотом, що й кошулька з венацькими форботами персів не ховає, та війнула б полами такого взористого саяну, в три ряди перловими брамками лямованого, та побряжчала б такими щирозлотими манелями на своїх вузьких, мов лебедині шиї, зап’ястках, то цілий Луцьк, кинувши печене й варене, біг би за нею глянути на те диво, - «Їй же воно все пристало, як сідло безрогій», - гнівалася пані Олена. Але ж звісно – вбери й пенька, то буде за панка, - ото й випікала “молодичка-чепурушечка” штучними строями очі підстаркуватому пану каштеляну, й геть порохнявому пану старості, та й самому панові воєводі, і панам суддям, земським і гродським, - сердечно присоглашала до себе в господу хліба їсти, дарувала кожному той довгий, щасливо заворожений і на жадні позори невважаючий погляд, що від нього всякий чується так, мовби він один із Адамового племени й вартує в цілім світі, тож як, скажіть, не довіритись такій челядині? А ще знала пані Олена, що, відколи почалася між братами колотня за спадок, пані Ганна не раз і не двічі підступалася й до пана Йвана, брала його, мов ненароком, за руку, довго сяла вбирливими очима просто в душу, а вуста тимчасом проказували з тихим докором: «Що се ви, пане-брате, нас геть відцуралися?» - переймала в церкві розмовою, нарікала на нуди та мамулувате луцьке панство, посеред якого, мовляв, справдешні лицарі, - от як пан-брат - геть перевелися, -  пан Іван, охочий до солоного слівця, переповідав те все пані Олені, й вони вдвох досхочу з того забавлялися, а в серці своєму думала собі з гіркотою пані Олена, що сама радше сконала б, аніжби пустилась такою дорогою власне становисько поправляти, гідність свою шляхетську на всі боки понижаючи, - але ж затого й стояв дім пана ключника серед перших у місті, і як було стерпіти таку кривду? «Пані Жоравницька, шу-шу-шу», - чулись повсюди, куди б не пішла, шепти за спиною, й пані Олену корчило з урази, бо годі було пізнати, про котру з них двох мова, - ба, не раз їх і плутано було заїжджими, і коли в домі в пана ключника, донесено їй, королівський писар, граб’я Ян Замойський, не один пугар ситного меду перехиливши, взявся був похваляти “зацней пані Жоравніцкєй слинну учоность”, про яку, мовляв, і в Кракові та Варшаві чувано, то пані Ганна, цнотливо вронивши очі долу, подякувала ясному панові граб’ї за надмірну ласкавість, а проте ні словом не обмовилась, що єсть у Луцьку якась інша пані Жоравницька, без встида собі чужу славу привлащивши. Оттоді-то, таке зачувши, відчула пані Олена, скипаючи слізьми обиди, що ятрівка – котра, на додачу, не вагалася раз у раз давати їй до знаку, іж уважає пані Олену за щось нижчого од себе, - потай уймає їй сили: мов перебирає собі, через якийсь невидимий хитромудрий підкоп, все, до пані Олени справедливо й правно належне. Ніби були вони горщики-близнята: все, чим пан Біг, з ласки своєї, наповнив пані Олену – красою, розумом, хистом до всього, що піднімалась робити, - перетікало у висліді до пані Ганни, обертаючись їй на пожиток: непосполита пані Оленина врода жевріла, мов свічка під баняком, у шкарадних строях грубого моравського сукна, що хіба міщанкам носити пристало, - а пані Ганні з блиском манелів та златоглавів, та ковтків дорогих, та завішень перлових наче прибувало в людських очах на красі; респекти, що пані Олена власними здольностями, хистом та мудрим захованням од волинського панства й міської громади собі стягнула, знай респектами й зоставалися, - а насупроти, в пана ключника домі, як у кривому верцадлі, ряхтіло від вельможних гостей, що цілком нізащо новими гонорами його узмоцняли; і те, що й на мужа її зазіхнула пані ключникова, либонь, на його палку натуру позавидівши, побачилось пані Олені вже не хитрим жіноцьким замислом, як би то недорогим та любим коштом ворога загодити, а об’явою тої самої пані Ганниної натури – обертати собі на пожиток усе, що дає пані Олені силу. А тепер уже й книжницька слава пані Олени до її ворожиці переходила: мов були вони дві – тіло і тінь, одна – сама собою, друга ж – нею, як до того вітцем своїм, і першим малжонком, і милоданами, напасалася й насичалася; мов одній було приречено висилятися, другий – ужиткувати, одній – бути, другій – посідати, причім тінь, розпаношившись, застувала собою тіло – і кривда велика душила пані Олену, і кусала вона ночами подушку в бесилій лютості.

Страшна річ – ворожнеча братня: наче меч той двосічний. Але стокрот страшніша є ворожнеча сестринська – венацький стилет, під саяном укритий.

Що вже там була нашептала задихаючись, палена хіттю врешті розбити ту дужку, котра двійко горнят докупи лучила, пані Олена панові Йвану в жаркій спочивальні, - те весняна ніч заховала, а тільки на ранок стукав до дверей пана ключника пан возний із причетом, аби приналежним правним порядком доручити пані Ганні до власних її рук од пана Йвана Жоравницького грізну цидулу одповідную, де звинувачено пані Ганну, що то вона свого мужа супроти брата наставляє, що на панове Йванове здоровля важить, і що за тую кривду і зелживость пан Іван ні на чім іншім, одно на горлі її шукати і мститися буде, і аби пані Жоравницька відала об тім і не презпечалася ні в дому, ні в дорозі, ні в церкві, ні на беседі; аби зорі недосипала, не відаючи, одкіль її злоє спіткаєт. І того ж таки ранку перехожі юртувалися по місті купками, читаючи на голос, а дехто й списуючи собі на пам’ятку, розліплений по всіх усюдах: на дверях ратушу, на замкових брамах, на домах наріжних на ринковій площі – папірець із пашквільною віршею, яка визивно дзвеніла високим, ув іскрах холодного висміху – ні з чиїм іншим не до помішання! – голоском пані Олени:

«Хто йдеш мимо, стань годину, прочитай сюю новину!» - зачувши це, спинялися навіть челядині, що несли з базару свіжу рибу. «Чи єсть в Луцьку білоглова, як та пані ключникова?» - ключникова? Се тая Ганна Жоравницька, дочка отця владики? Тихо там, задні, - читайте, паничу, далі! «Хоча й вік подейшлий має, а розпусти не встидає, убирається в форботи, леч не дбає про чесноти», - га, що правда, людоньки, то не гріх, куми меї зять у волохів крамарює, то казав, що на сім тижні на триста кіп краму пані городничій післано – самих блаватусів кількадесять аршин!  - «Нащо модли їй, офіри? Аби були каваліри! Лиш малжонок їдет з двора – внет тут молодиков чвора! З ними учти і беседи – не вертайся, мужу, теди!» - тепер уже реготалися на все горло і міщани, і шляхта. - «Ой ти мужу необачний! Зроби жоні бенкет смачний: змаж ю лоєм з дхлого хорта, ачей зженеш з шкури чорта. Смаруй києм над статечность, нех забуде про вшетечность». – Що іншого могло б так загодити інстинкти посполу, як не солодке відчуття, наче пиндючну пані Ганну, мов ганчір’яну ляльку, враз обдерто з її пишних строїв і виставлено голою на публІку для пошмарування псячим лоєм? І якось умент пригадалося – і все до цуги збіглося й стулилось докупи, мов костирники разом викинули на стіл кості з рукавів, - що й роду пані ключникова по батькові ледве чи не міщанського, і що статки її немалі не все гонорами здобуті – згадали й за справу Йвана злотарника, що в володимирськім суді приточалася, і Мариська-лотра, котрій недоростки вслід гукали «Агуш на сідало!», сміялася, показуючи гнилого зуба, що вона, Мариська, дорожча за пані ключникову, бо бере заплату злотом щирим, а не фалшивим, - згадали, що й пана каштеляна, і пана старосту, й пана гродського суддю в різний час гостила пані ключникова, як пана ключника в дому не було: знайшлися, як при кожній оказії, всевідущі челядині, котрі, мовляв, саме під ту пору мимо переходили, - і ніби перевернулося на другий бік хистке верцадло опінії, о котру завше так ревно дбала пані Ганна, і її інший, укритий образ, доти ніким на повний зріст не бачений, випорснув на яв – і годі було тому зарадити! Даремно розсилав пан Олександер слуг по місті, аби здирали потварний пашквілюс, де лиш угледять: передавана з уст в уста, розлетілася, розприскалася пані Олениним непогамовним смішком злостива вірша межи шляхтою по цілому воєводству. Либонь, по раз перший самим хистом своїм – не на доброє його виціливши – звитяжила пані Олена.

Пані Ганна Жоравницька довший час по тому не показувалася на люди – одне, що страшилась-таки помсти пана Йвана, заповідженої з погрозливій цидулі, а друге – що воліла не муляти зайве очей громаді, розохоченій побавитися її впокореним видом. А тимчасом пан Олександер, заховавши цидулу на грудях яко corpus delicti, гнав чвалом коня до Варшави, аби стрібувати в його королівської милости на брата свого не більше, не менше, як баніцію – універсал, що вчиняє шляхтича од всіх земель панствових виволанцем, котрому ніде й ні од кого пристановища в краю не випадало шукати, всякий-бо, хто баніту в себе в домі переховав би а чи радою або хіттю став йому в поміч, важив не то маєтністю, а й головою. Пан Олександер мав при дворі достатньо добродійників, аби домогтися свого, - запопавши до рук такий універсал, взяв би він норовливого брата в узду, наче жеребця-арабця: баніція бо мала, згідно зі Статутом Литовським, кількатижневий термін завішення, впродовж якого гадав пан Олександер домогтися правною дорогою, аби пан Іван з панею Оленою вчинили йому публічно покору й за деспект перепросини – тоді й баніція стратила б чинність, і честь старшого панства Жоравницьких була б урятована. Так болісний змаг однієї жінки за цілість власного “я” потягнув за паси, приводячи в рух, цілу державну машину: королівське право, земське право, гродське судочинство, - і заручником у цій грі, заставною фі∂уркою в шаховій комбінації опинявся пані Олени муж. Здати його, зостатися жоною баніти – означало для пані Олени здати партію свого життя.

Тож відбувся суд – полюбовний, шляхетський, де по четверо зацних суддів із кожної сторони довго сперечалися, заки виробили обопільно прийнятну формулу перепросин. І зостало теє все, вкупі з приложеним пашквілем, списано в луцькі книги ратушні, завдяки чому й заціліло, - аж доки через три століття, повних войнами, пожарами, перемінами врядів та панств, а меновите наприкінці дев’ятнадцятого віку, один ушнипливий історик не виволік справу Жоравницьких на світ Божий, завдяки чому ще за сто літ узнано було Олену Жоравницьку, з дому Копоть, за першу документально знану вкраїнську поетку Нового часу, - так що партію свою, за остаточним рахунком, вона таки виграла. Тільки не об тім їй гадалося, коли, сповняючи ухвалу суду, стояла горда пані Олена перед велелюдним сеймиком, куди з’їхалася шляхта з цілого воєводства, - пана Йвана було щойно привселюдно відведено до в’язення на вежі відбувати кару впродовж трьох годин, і відводила його, яко позивачка, сама пані ключникова – боляче стиснувши кривдника за руку, мов ціле життя вложивши в той стиск, виступаючи попереду з палаючими лицями й міцно зціпленими вустами, - і коли порівнялась процесія з пані Оленою і зблиснули, кресонули, схрестившись чорними вогнями, погляди двох пань Жоравницьких, і зойкнув хтось із публіки, бо привиділось йому, наче з брязком спахнули в повітрі два стилети, вихоплені з лямованих білопінними форботами рукавів, - то відкрилась пані Олені кипляча гнівом безодня враженої гордині жіноцької, і збагнула вона, що таки кохала її мужа пані Ганна, - і шугонула їй кров у лиця, і високо піднесла вона свою гарну, ∂лазетовою кибалкою увінчану голову, сповнена зваги боротися до останку, бо знала, що не відає ні закону, ні покону перегоріла на зненависть жіноцька любов. Може, вона навіть засміялася своїм зимним погордливим сміхом, бо заворушилася, пожвавішавши, й публіка, і хтось масно реготнув, що в темниці й двом не затісно, - і довго, таки задовго потекли хвилини в клепсидрі одна за другою, а все не вертала пані ключникова, яку стражник був зоставив із в’язнем сам на сам, - а вернувшись і положивши ключі од вежі на стіл перед паном старостою, мала на виду – все ще розрум’яненому, що й білля блейвасове не укривало, - вираз такий заласний, аж, здавалось, от-от лакомо обведе кінчиком язика зачервонілі вуста. І тут ото пані Олена, котрій серце стислося в недобрім прочутті, стала, на знак возного, читати із загодя складеної в суді карти, іж написаний през неї пашквілюс, або цидулу, образливую добрій славі її милости пані ключникової, непристойне, з злого умислу своєго против її милости написала, бо ніколи її милість того нічого, што в том пашквілюсі написано, не чинила, одно так ся завжди заховала, як цнотливій панії належить, - втім, пані Олена хутко оговталася бодай настільки, щоб останні слова проказувати з тими виразно глумливими нотками, котрі цілу церемонію учиняли ледве чи не знущальною, і по залі ширилося кепсько притлумлене хихотіння, - а проте чула в серці своєму, що таки завдано їй од ворожиці невидимого удару, була бо мов той корабель під вітрилом, що хоч як зграбно хвилю розтинає, а дно вже має пробите.

І ніколи не оповів їй пан Іван, що приточилося межи ним а панею Ганною тоді, як зосталися вони в штири оці у темниці на вежі. Тільки зайшла в ньому зміна – мов розколина, що день у день ширшала. Став він потроху уникати молодої та красної жони своєї – навіть у спочивальню до неї навідувався рідше й похапки, мов соромлячись або затаївши щось, що небавом зривало його з постелі й поганяло кудись на безбач, - а раз, як заснув пан Іван, знеможений, на білій рученьці пані Олени (знемагався він дедалі частіше, тоді як, вона, навпаки, дедалі рідше), то побачила вона, як уві сні випливають йому сльози з-під повік і сунуться блискучими доріжками долі по лицях. Ціла яркість та палкість його скерувалась тепер на бешкети й наїзди, де герцював мов шалений, на кулі невважаючи, мовби то мухи круг голови йому роїлися, і коня свого знай приспішував у найбільше пекло, і до бранців жорстокість немалу виказував, не раз власноруч побиваючи киями слуг якого сусіди-безщасника, над чиїм маєтком грабунок учиняв, - спорядив собі пан Іван кия з олов’яним тягарцем, на кінці прив’язаним, і шмагав ним люто, з маху тіло до кости протинаючи, начеб пімщався Бог зна за віщо на кому трапиться, і все зухваліші та визивніші робились його безчинства, мов викликав він на себе справдешнє лихо, цілу свою ревність у теє вкладаючи, - дяблом звали його тихцем проміж себе шляхтичі, остерігаючись ненароком зачепити необачним словом, бо не відав пан Іван стриму в гніві й не на однім бенкеті, тяжко зором осоловівши, наливався кров’ю, як гиндик, зачувши щось, що брав собі за образу чести: зривався на рівні, вивертав тесові столи, мов буря дуби з корінням, і насилу вдавалося цілій беседі гуртом ублагати його всадити шаблю назад до піхов. Раз побачивши Йвана Жоравницького в сутичці, небіж князя Корецького – із полудня, з Січі приїжджий голомозий вояка з білястою близною через півголови – сказав твердо, мов не вперше таке споглядав: «Смерти собі сей чоловік напитує», - і коли переказано те пані Олені, то ніби трісла їй у грудях тісна шнурівка, і збагнула вона, що правда сьому, і що життя її на іншу сторону обернулось - і довше це од себе укривати було б пониженням її гідности. Тож за кілька день по тому потяглися хури з книгами й хатнім скарбом пані Олени з Луцька на село, до родового маєтку Жоравницьких, а ще небавом, раннім ранком на зорі, вирушила вслід закритим ридваном і сама мостива пані, низько ослонивши лице каптуром венацького плаща, аби ніхто в місті її не побачив.  Ніхто й не побачив – звідтоді більше ніколи.

А пан Іван весь до останку посвятився війні – не з ким, як із самим секретарем його королівської милости, аж урешті, наскочивши вночі на його маєток, виволік бідаку в самій кошулі з постелі, казав прив’язати до двох нахилених гілляк і пустити – а замок вогнем ісплюндрував. У висліді чого було шляхтича Йвана Жоравницького забито в ланци й відвезено до Варшави, де вліті року Божого 1589-го постав він пред королівським судом і – яко забойца, ∂валтовник і розливца крови – зостав на горло скараний. Бо хто шукає – той знайде, і в які двері хто стукає – ті йому врешті, по великих зусиллях приложених, і отворені будуть.

Пані ж Олена так і звікувала свій вік у родовім маєтку, всіх перетривавши, - ув’язнена, як колись-то пан Іван у вежі, в безвихідній гордині своїй, палила ночами до зорі свічу над книгами, самотуж шукаючи в них вияснення, а чи й розгрішення своєму життю: може, й знайшла, хтозна, - тільки, вже по її смерті, з якимось черговим татарським або турецьким наскоком, пішло гніздо Жоравницьких із димом, і білі книги, і чорні книги (якщо такі й справді були там) – усе, все обернулось на попіл.