Вибране – то завжди урочистість, щось на кшталт святкового бенкету: акт підбивання підсумків, що він же водночас і акт ювілянтового (авторового) прощання – з цілою скибою життя, котра, відділившись від тебе втиснутою між ошатні палітурки, відтепер надається до цілком відчуженого споглядання: ось щО, за якийсь десяток драматично-переходових років (від молодости до зрілости, від тридцяти до сорока…), зуміла ти сказати - найголовнішого, найпосутнішого, відцідженого до стану кристалічної речовини. І нічого тут не зміниш і не поправиш: воно давно вже поза тобою – громадська власність. Патетично мовлячи - перевірена часом. Це значить – не раз друкована й передрукована, і перелицьована на добрий десяток мов (насамперед це, звісно, стосується преславних «Польових досліджень з українського сексу», але пощастило й «Дівчаткам», і «Інопланетянці»), і перепущена крізь сотні критичних м’ясорубок, і заяложена-замацана десятками тисяч читацьких дотиків - коли прихильних, коли брутальних, як воно й буває з усякою громадською власністю, - словом, література як література: за пишною формулою Валентина Степановича з «Інопланетянки» - “те, що потрібно людям”. Зрештою, що є перевидання, як не ще один знак тої “потрібности”, і чи не є це найголовніший підсумок сам по собі? Вибрана проза за десять років – і все цим сказано, подякуй усім, зарівно за квіти, як і за гнилі помідори, і залиш гостей бенкетувати далі самих, зовсім вони не потребують від ювілянта ані підсумків, ані якогось там занудного переднього слова…

Проте з цією самою підступною літературою все насправді куди складніше. Коли в березні 2003-го у Варшаві під час презентації польського перекладу «Польових досліджень…» із залу спитали, чи сьогодні, по восьми роках, я не написала б цього роману інакше, я спершу заходилась була пояснювати, що взагалі не маю звички озиратись на написане, що кожен твір – це ніби скинута в процесі росту шкура, як у змії линовище, що, нарешті, просто пишу тепер новий роман, та й годі… Читачі, однак, наполягали, трохи навіть ображено: а як же героїня «Досліджень…», чи я сьогодні в усьому з нею погоджуюсь? – так, ніби запідозрили мене у відступництві, у зраді. І аж тут мені відкрилося, що з усіма своїми героями я назавжди пов’язана, як альпініст, в одній упряжці. Що стосунки автора з твором – то наче стосунки батьків із дорослими дітьми: хай ті діти давно живуть собі окремо, та за колись закладену в них “програму” ти несеш повну відповідальність, допоки твого віку, - і не лише перед “чужими людьми”, тобто перед читачами, а й перед ними самими…

Власне ця відповідальність і змушує мене до переднього слова – точніше, до одної тільки завваги.

Колись, в іншу епоху і в іншій країні, “інопланетянка” Рада (повне ім’я – рідкісне, стародавнє, ще з “тамтого”, минулого “фен-де-сьєклю” – Аріадна) протиставила всепереможному Валентинові Степановичу своє власне літературне кредо – без жодної надії на успіх:

«Я не знаю, чи мене вчують. Не вельми це має бути приємно, коли всі сидять у теплій хижі серед темного лісу, а хтось один починає розхитувати стіни. Дає наздогад, що за тими стінами щось є. Неприємно. Незатишно. Приємно впізнавати відоме – от і напишіть про це, це потрібно людям. Ні вже, годі смітити словами: не “потрібно”, а – подобається. А що потрібно, і чи потрібно взагалі – хто годен нам повісти?..»

Я написала це в двадцять дев’ять, коли всі “випробування Валентина Степановича” – визнання, і популярність, і бучні тиражі, і навіть “власний міф”, - були в мене ще попереду. Нині, з позиції набутого досвіду, розумію Валентина Степановича далеко ліпше, повніше, ніж це було дано Раді. А проте й далі вважаю, що в їхньому фундаментальному і, зрештою, відвічному письменницькому конфлікті правда була – таки на її боці, і підписуюсь – під кожним її словом.

Ось це хіба й смію вважати за головний підсумок своєї десятилітньої праці.

А решта все – література, як було сказано задовго до нас…